Squadrista
10.05.2011, 14:10
Варто почати, напевно, з того, що потрібно порахувати вік так званих«ветеранів» на сьогоднішній день. Візьмемо найменший вік потенційних призовників станом на 1941 рік – 14-17 років, отже вони мали народитися у період між 1924 та 1927 роками і відповідно нині мати років по 87, як мінімум, і чи в стані вони були би так бадьоро гуляти вулицями українських міст, якщо би взагалі гуляли, з огляду на те, що вже двадцятий рік поспіль кожен другий українець не доживає і до 65 років. Про хвилі смертей протягом другої половини 1940-их років і кінця 1980-их, коли рядові бійці та старшини фронтових частин Красної Армії померли від ран, каліцтва, пияцтва, самогубств і т.д., забуті і не потрібні нікому написано достатньо, тому й не дивно, що на парадах «пабєданосних» не 10 і навіть не двадцять років не видно рядових чи сержантів, а «обличчя» «ваєвавших дєдов» з кожним роком молодшають, як не дивно…
Щодо самого визначення «ветерана», то згідно нинішнього законодавства цієї псевдоукраїнської антинародної держави такими особами є (подаю лише витяги із дійсного Закону України про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту):
«ПОНЯТТЯ І ЗМІСТ СТАТУСУ ВЕТЕРАНІВ ВІЙНИ ТА ОСІБ, НА ЯКИХ ПОШИРЮЄТЬСЯ ЧИННІСТЬ ЦЬОГО ЗАКОНУ
Стаття 4. Ветерани війни
Ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав. До ветеранів війни належать: учасники бойових дій, інваліди війни, учасники війни.
Стаття 5. Учасники бойових дій
Учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з'єднань, об'єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час *. (* Перелік підрозділів, що входили до складу діючої армії, та інших формувань визначається Кабінетом Міністрів України.
Стаття 6. Особи, які належать до учасників бойових дій
Учасниками бойових дій визнаються:
1) військовослужбовці, які проходили службу у військових підрозділах, частинах, штабах і установах, що входили до складу діючої армії в період громадянської та Великої Вітчизняної воєн, під час інших бойових операцій по захисту Батьківщини, партизани і
підпільники громадянської та Великої Вітчизняної воєн;
2) учасники бойових дій на території інших країн - військовослужбовці Радянської Армії, Військово-Морського Флоту, Комітету державної безпеки, особи рядового, начальницького складу і військовослужбовці Міністерства внутрішніх справ колишнього
Союзу РСР (включаючи військових та технічних спеціалістів і радників), працівники відповідних категорій, які за рішенням Уряду колишнього Союзу РСР проходили службу, працювали чи перебували у відрядженні в державах, де в цей період велися бойові дії, і брали участь у бойових діях чи забезпеченні бойової діяльності військ
(флотів)…
…6) військовослужбовців, осіб вільнонайманого складу, а також колишніх бійців винищувальних батальйонів, взводів і загонів захисту народу та інших осіб, які брали безпосередню участь у бойових операціях по ліквідації диверсійно-терористичних груп та інших незаконних формувань на території колишнього Союзу РСР і стали інвалідами внаслідок поранення, контузії або каліцтва, одержаних під час виконання службових обов'язків у цих батальйонах, взводах і загонах у період з 22 червня 1941 року по
31 грудня 1954 року;
7) учасників бойових дій на території інших держав, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, пов'язаних з перебуванням у цих державах…»
Отже до «ветеранів» невідомо якої війни, з огляду на формулювання даного закону, належать всі військовослужбовці, які і після 1945 року брали участь у втіленні в життя імперіалістичної, окупантської політики Кремля та псевдосоціалістичного союзу недореспублік-країн розвинутого державного капіталізму, заснованого пристосуванцями та зрадниками двох революцій 1917 року. Зокрема і такі «хороші», «чисті» та «прекрасні» люди, які боролися з національно-визвольними рухами по всій Східній та Центральній Європі, вбивали та вивозили до Сибіру, Далекого Сходу та до інших «чудових» місць цілі родини, та про що й казати, коли на цю тему написано й без мене що безпосередніми учасниками тих подій, що науковцями з України і не тільки…
Україні ця «Перемога» не принесла нічого, окрім нових ще чисельніших і потужніших репресій та окупації сталінським московським імперіалістичним реакційним режимом. Українська Війна епохи сучасності розпочалася 1917 року… вона триває сьогодні і триватиме доти, доки на нашій землі не будуть цілком і повністю забезпечено соціальні та національні права українського народу. Йтиме доти, доки ця «українська» держава не стане українською, а значить національною за змістом, а не за формою, від якої впадають в ейфорію різного роду недалекі патріоти-державники та інші фетишисти-любителі державних прапорів, «української культури» у вигляді таких «народних» та таких «українських» пісень про горілку та сало, у виконанні таких безумовно «видатних» титанічних постатей псевдо української культури як різного роду вєркі сєрдючки чи поплавські.
Остання боївка Української Повстанської Армії, про яку відомо з офіційних джерел, на теренах України прийняла бій на Страсний четвер – 14 квітня 1960 року. Того прекрасного весняного дня три українських підпільники, націоналісти-революціонери: Петро Пасічний - член Подільського окружного проводу ОУН, досвідчений командир і радист, його дружина Марія Пальчак, які займалися партизанською діяльністю ще з часів заснування перших відділів УПА, та молодий 22-річний бойовик Олег Цетнарський, потрапили в засідку КГБ на Тернопільщині у Божиківському лісі на межі Підгаєцького й Бережанського районів за кілька кілометрів від хутора Лози… Трьом нашим повстанцям московські імперіалісти-окупанти протиставили більше п’ятиста солдатів військ КГБ та 45 автомобільних засобів пересування… А ще ж не забуваймо і про участь націоналістів з ОУН та солдатів УПА у спільному антиімперіалістичному фронті боротьби та спротиву московським окупантам: починаючи від спротиву в таборах ГУЛАГу, в авангарді якого йшли українські націоналісти. Угорській національній революції 1956 року, коли на допомогу повсталим угорцям, відкинувши минулі непорозуміння, з вояків УПА та членів ОУН, які пробилися через кордони СССР та країн-сателітів до опортуністичних західноєвропейських держав капіталістичного «раю» та ліберально-олігархічної демократії, було сформовано кілька українських добровольчих батальйонів, які обороняли мости через Дунай у Будапешті і переважна більшість бійців яких загинула в боротьби з поневолючами обох народів… Останній український повстанець, націоналіст, представник того крицевого покоління, з якого вийшли Степан Федак, Ольга Басараб, Ярослав Любович, Василь Білас, Дмитро Данилишин, Зенон Коссак-Тарнавський, Володимир Старик, Микола Лемик, Мирослав-Юрій Березинський, Олег Ольжич, Олена Теліга, зрештою Микола Лебедь, Роман Шухевич та Степан Бандера і сотні інших знаних і незнаних, покинув ліс 3 грудня 1991 року. Ілля Оберишин, надрайонний провідник ОУН і надрайонний провідник СБ ОУН у Збаразькому районі на Тернопільщині був на нелегальному становищі, без жодного документа 40 років, весь цей час водячи за ніс місцевих холуїв-сексотів, представників окупаційної адміністрації та службовців окупаційного репресивного апарату…
Мій прадід – корінний наддніпрянець, як і я, не воював в УПА, нажаль, але все що мені дісталося у спадкове знання про «Дєнь Пабєди» та «асвабадітєлєй» від покійної прабабці, яка няньчила мене доки не пішов дитсадок, та й опісля – це той факт, що прадід «добровільно» пішов до Красноі Армії, коли 1943 року повернулися «асвабадітєлі» зі Сходу. Він заробив грижу, пахаючи за трудодні і тому в 1941 його не взяли, так він і лишився в селі. А в 1943 його заарештували, за те, що дав по морді якомусь асвабадітєлю з числа нерядового складу Красноі Армії, коли той прадіда та ще одного односельчанина хотів змусити винести скриню з добром із хати їхньої односельчанки, чоловік якої був на фронт. А по дорозі до сусіднього села, куди зводили заарештованих, прадід втік, попросившись до вітру і пішов «добровольцем»… І все, що про нього дізналася прабабця – це те, що він десь похований в так званій «братській могилі» - ще одному зі здобутків «Дня Пабєди» десь на Київщині і районі Білої Церкви, і то про те їй розповідав один із колишніх однослужбовців прадіда, який вижив після того рукопашного бою. І ще прабабця та її троє дітей завдячують «Дню Пабєди» тим, що жили впроголодь, вошам, бо не могли собі дозволити достатньо мила купити, трудодням та щоденним відвідинам відкормлених представників окупаційної адміністрації «самої народної» держави, які щоночі ходили попід хатами українських селян, коли ті поверталися з роботи і «агітували» купувати облігації внутрішньодержавної позики. А ще добре запам’ятався віршик зі щасливого дитинства, який і досі згадує баба:
«Спасібо Сталіну-грузіну,
Що обув нас у резину…»
Так що хай святкують «Дєнь Пабєди» окупанти, пристосуванці, ряжені «ветерани» з купою ювілейного металолому на грудях та такими «бойовими і видатними орденами» так званої «Вєлікай Атєчєствєннай», який тільки 1985 року наштампували більше 5 мільйонів.., представники «русско»-савєцкава народу «пабєдітєля» і «богоносця», їх нащадки та інші «достойники»…
«Танцюйте покидьки – це ваше свято!», як нещодавно сказав один товариш, а ми… Ми, цитуючи вірш іншого товариша, напередодні, в цей день та опісля вдивлятимемося в темінь української ночі і слухатимемо як:
«Теплі ночі шумлять в яблуневих садах,
Тихо мріють ліси у Карпатах.
Між туманами легко звивається шлях,
І широко відчинені вікна у хатах.
Я не сплю, і дивуюсь, і кличу тебе:
Подивись, брате мій, на дорогу!
Там Бандера на Київ армаду веде,
Вороги запізнілу здіймають тривогу.
Там у шквалі заграв наші хлопці ідуть,
Фронт розпружує панцерні крила,
Над колонами прапор забутий несуть,
А в серцях б'є відроджена сила.
У бездонну пітьму клятих вражих ночей
Понад Збручем злітають ракети,
І десь там хижий блискіт рязанських очей
Згасить наш вирішальний удар на багнети…»
І плювати на те, що вкотре, протягом 20 років так званої формальної «незалежності», протягом 20 років існування цієї антинаціональної держави:
«…Я тоді прокидаюсь- і сльози з очей:
Україна шанує тріумф ворогів!
І всі райдужні сни цих травневих ночей
Розбиває звитяжний чужинецький спів.
Буде знову в столиці помпезний парад,
Окупанти в своїх одностроях,
Офіційні промови, "100 грам", орденів зорепад,
Щоб кати знов ходили в героях…»
Ми в той день пом’янемо одурених та використаних окупаційним режимом рядових бійців з числа українців, які не заплямували себе участю у «героїчних» вчинках та ставленні до населення у половині «асвабаждьонних», як і Україна, країн нашого спільного дому – Європи, які стали жертвами і заручниками у грі московських імперіалістів, очолюваних Сталіним та його холуями та які не йшли за «шмат гнилої ковбаси» прислужувати окупантам, зраджуючи, доносячи на тих, хто боровся за національне та соціальне визволення українського народу та згадаємо Наших Героїв:
«Ти не плач, не кричи, не показуй свій гнів...
Хай святкують чужу перемогу.
Ми з тобою поїдем, де бункер згорів,
Ми ж туди не забули дорогу?»
День Української Перемоги ще не настав!.. Так, ми програли не один бій, але не війну, а значить Наш День обов’язково настане, рано чи пізно… Головне не забувати, що все залежить від кожного з нас – того, хто називає себе українським націоналістом, без огляду на місце проживання та кількість товаришів по боротьбі, і щодня готувати себе та працювати задля наближення цього Дня – Дня соціального та національного визволення нашого щирого та працьовитого народу, цієї прекрасної землі, її «тихих вод та ясних зір»…
Слава Нації!
10.05.2011
http://borysfen.livejournal.com/221342.html
Щодо самого визначення «ветерана», то згідно нинішнього законодавства цієї псевдоукраїнської антинародної держави такими особами є (подаю лише витяги із дійсного Закону України про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту):
«ПОНЯТТЯ І ЗМІСТ СТАТУСУ ВЕТЕРАНІВ ВІЙНИ ТА ОСІБ, НА ЯКИХ ПОШИРЮЄТЬСЯ ЧИННІСТЬ ЦЬОГО ЗАКОНУ
Стаття 4. Ветерани війни
Ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав. До ветеранів війни належать: учасники бойових дій, інваліди війни, учасники війни.
Стаття 5. Учасники бойових дій
Учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з'єднань, об'єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час *. (* Перелік підрозділів, що входили до складу діючої армії, та інших формувань визначається Кабінетом Міністрів України.
Стаття 6. Особи, які належать до учасників бойових дій
Учасниками бойових дій визнаються:
1) військовослужбовці, які проходили службу у військових підрозділах, частинах, штабах і установах, що входили до складу діючої армії в період громадянської та Великої Вітчизняної воєн, під час інших бойових операцій по захисту Батьківщини, партизани і
підпільники громадянської та Великої Вітчизняної воєн;
2) учасники бойових дій на території інших країн - військовослужбовці Радянської Армії, Військово-Морського Флоту, Комітету державної безпеки, особи рядового, начальницького складу і військовослужбовці Міністерства внутрішніх справ колишнього
Союзу РСР (включаючи військових та технічних спеціалістів і радників), працівники відповідних категорій, які за рішенням Уряду колишнього Союзу РСР проходили службу, працювали чи перебували у відрядженні в державах, де в цей період велися бойові дії, і брали участь у бойових діях чи забезпеченні бойової діяльності військ
(флотів)…
…6) військовослужбовців, осіб вільнонайманого складу, а також колишніх бійців винищувальних батальйонів, взводів і загонів захисту народу та інших осіб, які брали безпосередню участь у бойових операціях по ліквідації диверсійно-терористичних груп та інших незаконних формувань на території колишнього Союзу РСР і стали інвалідами внаслідок поранення, контузії або каліцтва, одержаних під час виконання службових обов'язків у цих батальйонах, взводах і загонах у період з 22 червня 1941 року по
31 грудня 1954 року;
7) учасників бойових дій на території інших держав, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, пов'язаних з перебуванням у цих державах…»
Отже до «ветеранів» невідомо якої війни, з огляду на формулювання даного закону, належать всі військовослужбовці, які і після 1945 року брали участь у втіленні в життя імперіалістичної, окупантської політики Кремля та псевдосоціалістичного союзу недореспублік-країн розвинутого державного капіталізму, заснованого пристосуванцями та зрадниками двох революцій 1917 року. Зокрема і такі «хороші», «чисті» та «прекрасні» люди, які боролися з національно-визвольними рухами по всій Східній та Центральній Європі, вбивали та вивозили до Сибіру, Далекого Сходу та до інших «чудових» місць цілі родини, та про що й казати, коли на цю тему написано й без мене що безпосередніми учасниками тих подій, що науковцями з України і не тільки…
Україні ця «Перемога» не принесла нічого, окрім нових ще чисельніших і потужніших репресій та окупації сталінським московським імперіалістичним реакційним режимом. Українська Війна епохи сучасності розпочалася 1917 року… вона триває сьогодні і триватиме доти, доки на нашій землі не будуть цілком і повністю забезпечено соціальні та національні права українського народу. Йтиме доти, доки ця «українська» держава не стане українською, а значить національною за змістом, а не за формою, від якої впадають в ейфорію різного роду недалекі патріоти-державники та інші фетишисти-любителі державних прапорів, «української культури» у вигляді таких «народних» та таких «українських» пісень про горілку та сало, у виконанні таких безумовно «видатних» титанічних постатей псевдо української культури як різного роду вєркі сєрдючки чи поплавські.
Остання боївка Української Повстанської Армії, про яку відомо з офіційних джерел, на теренах України прийняла бій на Страсний четвер – 14 квітня 1960 року. Того прекрасного весняного дня три українських підпільники, націоналісти-революціонери: Петро Пасічний - член Подільського окружного проводу ОУН, досвідчений командир і радист, його дружина Марія Пальчак, які займалися партизанською діяльністю ще з часів заснування перших відділів УПА, та молодий 22-річний бойовик Олег Цетнарський, потрапили в засідку КГБ на Тернопільщині у Божиківському лісі на межі Підгаєцького й Бережанського районів за кілька кілометрів від хутора Лози… Трьом нашим повстанцям московські імперіалісти-окупанти протиставили більше п’ятиста солдатів військ КГБ та 45 автомобільних засобів пересування… А ще ж не забуваймо і про участь націоналістів з ОУН та солдатів УПА у спільному антиімперіалістичному фронті боротьби та спротиву московським окупантам: починаючи від спротиву в таборах ГУЛАГу, в авангарді якого йшли українські націоналісти. Угорській національній революції 1956 року, коли на допомогу повсталим угорцям, відкинувши минулі непорозуміння, з вояків УПА та членів ОУН, які пробилися через кордони СССР та країн-сателітів до опортуністичних західноєвропейських держав капіталістичного «раю» та ліберально-олігархічної демократії, було сформовано кілька українських добровольчих батальйонів, які обороняли мости через Дунай у Будапешті і переважна більшість бійців яких загинула в боротьби з поневолючами обох народів… Останній український повстанець, націоналіст, представник того крицевого покоління, з якого вийшли Степан Федак, Ольга Басараб, Ярослав Любович, Василь Білас, Дмитро Данилишин, Зенон Коссак-Тарнавський, Володимир Старик, Микола Лемик, Мирослав-Юрій Березинський, Олег Ольжич, Олена Теліга, зрештою Микола Лебедь, Роман Шухевич та Степан Бандера і сотні інших знаних і незнаних, покинув ліс 3 грудня 1991 року. Ілля Оберишин, надрайонний провідник ОУН і надрайонний провідник СБ ОУН у Збаразькому районі на Тернопільщині був на нелегальному становищі, без жодного документа 40 років, весь цей час водячи за ніс місцевих холуїв-сексотів, представників окупаційної адміністрації та службовців окупаційного репресивного апарату…
Мій прадід – корінний наддніпрянець, як і я, не воював в УПА, нажаль, але все що мені дісталося у спадкове знання про «Дєнь Пабєди» та «асвабадітєлєй» від покійної прабабці, яка няньчила мене доки не пішов дитсадок, та й опісля – це той факт, що прадід «добровільно» пішов до Красноі Армії, коли 1943 року повернулися «асвабадітєлі» зі Сходу. Він заробив грижу, пахаючи за трудодні і тому в 1941 його не взяли, так він і лишився в селі. А в 1943 його заарештували, за те, що дав по морді якомусь асвабадітєлю з числа нерядового складу Красноі Армії, коли той прадіда та ще одного односельчанина хотів змусити винести скриню з добром із хати їхньої односельчанки, чоловік якої був на фронт. А по дорозі до сусіднього села, куди зводили заарештованих, прадід втік, попросившись до вітру і пішов «добровольцем»… І все, що про нього дізналася прабабця – це те, що він десь похований в так званій «братській могилі» - ще одному зі здобутків «Дня Пабєди» десь на Київщині і районі Білої Церкви, і то про те їй розповідав один із колишніх однослужбовців прадіда, який вижив після того рукопашного бою. І ще прабабця та її троє дітей завдячують «Дню Пабєди» тим, що жили впроголодь, вошам, бо не могли собі дозволити достатньо мила купити, трудодням та щоденним відвідинам відкормлених представників окупаційної адміністрації «самої народної» держави, які щоночі ходили попід хатами українських селян, коли ті поверталися з роботи і «агітували» купувати облігації внутрішньодержавної позики. А ще добре запам’ятався віршик зі щасливого дитинства, який і досі згадує баба:
«Спасібо Сталіну-грузіну,
Що обув нас у резину…»
Так що хай святкують «Дєнь Пабєди» окупанти, пристосуванці, ряжені «ветерани» з купою ювілейного металолому на грудях та такими «бойовими і видатними орденами» так званої «Вєлікай Атєчєствєннай», який тільки 1985 року наштампували більше 5 мільйонів.., представники «русско»-савєцкава народу «пабєдітєля» і «богоносця», їх нащадки та інші «достойники»…
«Танцюйте покидьки – це ваше свято!», як нещодавно сказав один товариш, а ми… Ми, цитуючи вірш іншого товариша, напередодні, в цей день та опісля вдивлятимемося в темінь української ночі і слухатимемо як:
«Теплі ночі шумлять в яблуневих садах,
Тихо мріють ліси у Карпатах.
Між туманами легко звивається шлях,
І широко відчинені вікна у хатах.
Я не сплю, і дивуюсь, і кличу тебе:
Подивись, брате мій, на дорогу!
Там Бандера на Київ армаду веде,
Вороги запізнілу здіймають тривогу.
Там у шквалі заграв наші хлопці ідуть,
Фронт розпружує панцерні крила,
Над колонами прапор забутий несуть,
А в серцях б'є відроджена сила.
У бездонну пітьму клятих вражих ночей
Понад Збручем злітають ракети,
І десь там хижий блискіт рязанських очей
Згасить наш вирішальний удар на багнети…»
І плювати на те, що вкотре, протягом 20 років так званої формальної «незалежності», протягом 20 років існування цієї антинаціональної держави:
«…Я тоді прокидаюсь- і сльози з очей:
Україна шанує тріумф ворогів!
І всі райдужні сни цих травневих ночей
Розбиває звитяжний чужинецький спів.
Буде знову в столиці помпезний парад,
Окупанти в своїх одностроях,
Офіційні промови, "100 грам", орденів зорепад,
Щоб кати знов ходили в героях…»
Ми в той день пом’янемо одурених та використаних окупаційним режимом рядових бійців з числа українців, які не заплямували себе участю у «героїчних» вчинках та ставленні до населення у половині «асвабаждьонних», як і Україна, країн нашого спільного дому – Європи, які стали жертвами і заручниками у грі московських імперіалістів, очолюваних Сталіним та його холуями та які не йшли за «шмат гнилої ковбаси» прислужувати окупантам, зраджуючи, доносячи на тих, хто боровся за національне та соціальне визволення українського народу та згадаємо Наших Героїв:
«Ти не плач, не кричи, не показуй свій гнів...
Хай святкують чужу перемогу.
Ми з тобою поїдем, де бункер згорів,
Ми ж туди не забули дорогу?»
День Української Перемоги ще не настав!.. Так, ми програли не один бій, але не війну, а значить Наш День обов’язково настане, рано чи пізно… Головне не забувати, що все залежить від кожного з нас – того, хто називає себе українським націоналістом, без огляду на місце проживання та кількість товаришів по боротьбі, і щодня готувати себе та працювати задля наближення цього Дня – Дня соціального та національного визволення нашого щирого та працьовитого народу, цієї прекрасної землі, її «тихих вод та ясних зір»…
Слава Нації!
10.05.2011
http://borysfen.livejournal.com/221342.html