шмайсер
06.04.2009, 01:39
Дану тему наштовхнуло створити те, що деякі імперські шовіністи-любителі покричати "сєвастополь крим расія" намагаються втерти, щось про трепільську цивілізацію, перша і основна ознака будь-якого імперця(нагадаю імперці вороги правого руху) це повна відсутність глибоких знань по темі, намагання все зпростити і надати українській нації віддінку сільської глуші, саме такі персони і зняли, наприклад, нового "Тараса Бульбу" де показали цілком совковий варіант козаків і січі, впевнений, що коли у них запитаєш, хто такий характерник, чи яка система поділу влад була на Січі, яка форма права... то скоріш за все вони про це і не чули, їх основна мета не пошук істини, а намагання відвести нас від пошуку своєї ідентичності, намагання знищити наш високий національний дух показуючи, що козаки це розбійники і бухарі, хоча на Січі за п"янство карали смертю... тож їх мета дешева пропаганда розрахована на плазунів, що шукають щастя на дні стакана та вірять телеканалу "Госія", тож пару статей про Трипільську цивілізацію не завадить, адже оскільки вона стала мішенню ворогів української Нації, то це зовсім не просто так, також пропоную ссилку на скачування книги "Арійський стандарт"
саття1
Олександр Поліщук: «Український етнос потерпає від того, що не знає своїх першоджерел»
Інтерв’ю з Олександром Поліщуком, який присвятив збиранню та збереженню трипільських раритетів тридцять років свого життя. І за цей час вибудував свою концепцію колекціонування.
Як відомо, є кілька етапів: збиральництво, накопичування, наукова обробка. А ще є ідея. І от коли колекціонування переходить в ідею, а потім вона, виявляється, стає національною, то це вже зовсім інші відчуття й розуміння, власне суті, та завдань колекціонування. Й тоді зібрана колекція служить першоосновою такої ідеї, оскільки здобуткам тих прадавніх українців, які жили на цій землі сім тисяч років тому, немає рівних у світі, переконаний Олександр Поліщук. Історико-археологічний музей “Прадавня Аратта – Україна” в с. Трипілля, який Олександр Поліщук називає музеєм національної ідеї, знаходиться в селі Трипіллі на Київщині. Там понад сто років тому (у 1899 році) київський краєзнавець-археолог Вікентій Хвойка відкрив окрему археологічну культуру, котру було названо Трипільською за місцем її першого знаходження.
Трипільська цивілізація — дуже глобальний масив, який займав усе правобережжя Дніпра разом з Румунією й Молдовою аж до Чорного моря і до кордонів із Польщею, — розповідає Олександр Степанович. – І коли у свій час до мене в руки потрапила енна кількість трипільських речей, яка не могла не викликати цей непідробний і великий інтерес, то розуміння того, що ми володіємо неоціненним багатством, якого немає ніде в свігі, прийшло раз і назавжди. І сама ця сакральна територія практично немає аналогів! Недарма російський академік Рибаков сказав: «Українці, шукайте прабатьківщину всіх європейських народів на Середньому Подніпров’ї».
Хоча одразу зауважу, що знайти книги про Трипілля було дуже непросто, оскільки ті, що видаються, виходять мізерними тиражами, для спеціального користування, а до 37-го року всі українці-дослідники Трипілля взагалі були розстріляні, дослідження їхні знищені, оскільки вважалися націоналістичними!
Після цього в Україну була прислана з Москви академік Тетяна Пассек, яка, будучи, на щастя, ерудованим фахівцем, зробила для розвитку трипільської археологічної культури дуже багато. Тільки ж, зрозуміло, російський науковець не могла дозволити собі акцентувати приналежність цієї культури українській нації. Але перед самісінькою війною, в 1941 році, вийшла книга Пассек, яка фактично дала мені той могутній поштовх до вивчення цієї культури та збирання колекції, котрий привів і до створення музею.
Бо коли робиш нові придбання не заради того, щоб вигідно продати унікальну річ, а заради того, щоб вона стала надбанням суспільства, реальним втіленням твоєї ідеї; коли є бажання з цих унікальних речей зробити явище, в якому ми сьогодні знаходимося, — Музей Трипільської цивілізації — перший і єдиний у світі саме за громадянською позицією, отоді приходить справжнє розуміння того, як щасливо колекціонування вивело тебе на зовсім нову орбіту життя...
І тоді з болем задумуєшся над тим, що за три з половиною тисячі років, упродовж яких існувала Трипільська цивілізація, вона створила явище, аналогів якому немає в історії, але про це чомусь ніхто не згадує. Почали говорити колекціонери, хоча й не так давно — останніх п'ять-сім років. На щастя, з'явився Юрій Шилов, кандидат історичних наук, який дослідив певні речі, написав про це у своїх книгах, і я, глибоко вдячний ученому, видав їх за власний кошт. Бо український етнос потерпає від того, що не знає своїх першоджерел, а така нація не може бути повноцінною і не може мати гідного майбутнього (ми його, до речі, ніяк не вималюємо й нині).
Шкода, що більшість колекціонерів, які мають сумний досвід спілкування з владою періоду розвинутого (чи недорозвинутого) соціалізму, боїться сьогодні виставляти свої колекції, тому тримає їх під диванами і ліжками, у якихсь засекречених шафах...
— Ви як наважилися на подібне оприлюднення?
Внутрішнє розуміння величі й історичного значення для українського народу Трипільської культури окреслилось цілком конкретно: національна ідея, побудована на прадавності нашої історії, потребує реального втілення. Ідея створити таке, чого немає в Україні, визріла давно, років десять тому. Адже державні музеї перебували (та й нині перебувають) у вкрай занедбаному стані, реставраційні роботи не ведуться, гроші, які виділяються на ці та інші цілі, йдуть у чиїсь кишені. От і взяв на себе те, що не хотіли і не швидко, мабуть, захочуть узяти державні мужі. Бо якщо є шедеври і вони валяються під ногами, то їх треба підняти, відреставрувати і показати людям. Відвідавши усі музеї України, ще раз пересвідчився: те, що показується в нас по Трипільській культурі, — це просто ганьба і українському народу, і міністерству культури, і його відділу музеїв. Залишити це в такому вигляді, як є, звичайно ж, не міг. А коли є бажання, то є й реалізація. На щастя, вдалося знайти Володимира Михайловича Лазоренка, який зрозумів і підтримав ідею, загітувати його вкласти кошти у реконструкцію цього будинку, в якому тепер міститься музей (бо це був будинок бакенщиків, в якому заряджали акумулятори).
І, як бачите, з нуля створили свій маленький шедевр. Бо держава Аратта, держава Сонця, — унікальне явище світової цивілізації, і вона варта того. До речі, слово «хохол», на яке більшість українців ображається, означає «хо» - син, а «хол» - Сонце (це кримсько-татарська мова). Як бачите, зовсім не той хохол, що на голові десь там висить. Орачі — це також люди сонця (Аратта - осяяна сонцем країна землеробів) і землі. Культура, яка прийшла із землі у вигляді глини, а потім стала шедеврами, пішла в ту саму землю.
За радянських часів було прийнято спеціальну постанову про проведення силами вчителів, школярів і студентів експедицій-розкопок на території всього Радянського Союзу, зокрема й України, з дослідження давніх пам'яток. І тоді було накопано тонни кераміки, яка в нереставрованому вигляді виглядала, як купа мотлоху! І цей «мотлох» тримався в якихось мішках від картоплі. Що було ціле, а й таке вдавалося знайти, виставлялося в сільських музеях, а те, що потребувало довготривалої копіткої реставрації, через деякий час було викинуто просто в провалля... І нині такими розкопками ніхто цілеспрямовано не займається. А селяни, які обробляють землю на Трипільських поселеннях, послйно знаходять якісь черепки буквально на глибині 30-40 сантиметрів, які їм просто набридли, і тому все знову ж таки викидається... До речі, за словами професора з Вінниці І.І. Зайця, з одного з Вінницьких музеїв були викинуті на загальний міський смітник розкопки пам'ятника Кліщів!
За останніх п'ять років мені вдалося придбати близько 5 тонн таких черепків! За копійки. А от далі наступив найвідповідальніший і найзатратніший процес - реставраційний. Щоб зайнятися цим на високому рівні, продав колекцію картин, які колись збирав, колекцію російської нумізматики, котра на даному етапі стала вже не цікавою мені.
— Звідки взагалі з'явився потяг до колекціонування?
Сам по собі абсолютно незрозумілий імпульс: у сім'ї ніхто ніколи нічого не збирав. А в мене раптом прокинулося таке бажання. І все сталося абсолютно спонтанно, почавшись із збирання якихось монеток, марок, чим захоплювалося в шкільні роки дуже багато однолітків. Але у більшості цей запал поступово згасає, мене ж «потягнуло» далі: почалося збирання україніки як явища взагалі, і це під?рунтя, усвідомлення того, що є наша історія, й дало ті результати, які сьогодні можна побачити в музеї. Адже просто так нічого не виникає. Треба бачити навколо себе ту історію, що існувала до нас, і тих геніїв, котрі творили її.
Коли відкрив, приміром, всю глибочінь Шевченка й Сковороди, був неймовірно вражений. Шкода, що їх «проходять» у школі тоді, коли дитяча свідомість далеко не повною мірою може збагнути всю велич і повноту їх геніальносгі. І тому коли бачиш якусь річ на рівні «Як умру, то поховайте» чи «Думи мої, думи...» і мислиш по-українському, то розумієш, що світ твого народу якийсь зовсім інший, ще незбагненний, і відрізняється від того світу, в якому ти повинен був бути маленьким гвинтиком... Оце таким було першоджерело духовного пробудження, яке цілком логічно привело до якісного переходу у збиральництві. І тоді зупиняєш погляд на таких речах, які хочеться вивчати, і після цього вже цілком свідомо й цілеспрямовано починаєш займатися тим, що так глибоко зачепило душу й серце.
А взагалі-то все просто: такий стан душі приходить, коли людина цього хоче. Якщо їй цікаво не просто жити, а відчути себе ланцюжком між минулим і майбутнім, і саме на тій землі, де народився, де жили і помирали недалекі й далекі пращури. Прочитання книг археолога Юрія Шилова, зустріч із ним остаточно дали розуміння того, що це все треба зафіксувати. І саме у вигляді ідеї справжньої історії української нації, а не просто музею про Трипілля (останній без відповідної ідеї мертвий...).
— Наскільки ж вдається «штовхати» цю ідею в маси?
— Вловлюю певний сарказм у вашому запитанні...
— Бо спонукати до заглиблення в таку прадавню історію сьогоднішнє українське суспільство, яке не може зрозуміти, що з ним нині відбувається, дуже непросто...
Маєте певну рацію, однак стверджую: усі, хто відвідує музей, приходять з очима різними, а виходять з однаковими — в захваті, з осмисленням своєї історії. І не думаю, що знайдеться хоча б одна людина, яка б не хотіла мати у своєму національному здобутку подібну цивілізацію, знати, що за її спиною — таке багатство, і що є до чого йти й до чого прагнути, виявляється! Бо коли лунають такі сентенції, що ми як нація виникли у 1991 році, то хіба можна просто сидіти і мовчати?
І коли ти розумієш, що твоїй історії — понад 20 тисяч років і що предки, котрі жили на цій землі, заклали в тобі такий могутній генетичний код, були настільки розвиненими вже тоді, що саме тут робили з кістки мамонта найкращі вироби на всій земній кулі, то виникає бажання запитати, чому ж ми не знаємо цього всього? Тоді розумієш далі: щоб знати, треба, щоб хтось розповів. Це ми й робимо нашим маленьким колек тивом (два директори - з екскурсійної й наукової роботи, комендант і його заступник, і я, генеральний директор). Усе платимо з власної кишені, і, звичайно, це справа збиткова, але ідея — первинна. Тому експонатів у нас незрівнянно більше, ніж у державному музеї: ми їх самі шукаємо, плекаємо, гіпсуємо, реставруємо... Музей зареєстрований два з половиною роки тому, а функціонує півроку. Поки що маємо підтримку на державному рівні, оскільки тема колекціонування близька і Президенту країни.
— Що відкрили у своєму Трипіллі?
Що мальована трипільська кераміка є унікальним явищем у світовій культурі взагалі. Як є унікальним і те, що сама цивілізація існувала понад три з половиною тисячі років, цілісно займаючи таку величезну територію! Недарма Пабло Пікассо сказав: «Митець, який не знає, що таке Трипільська культура, не може вважати себе митцем». Усе це мало давати могутню духовну потугу нації. Однак це, наголошую, не тільки не заохочувалося, а навпаки робилося все для того, щоб знівелювати історію народу, бо нація мала стати робочим придатком до іншої нації.
Тому на 1990 рік ми мали те, що мали. Тож дуже сподіваюся, що в Арсеналі, який будується, такий музей буде зроблено, і виставлятиметься там велика, гідна здобутків наших прадавніх пращурів колекція, бо українці не можуть вразити світ чимось більшим, ніж Трипільська цивілізація. Це краще, що є у світі. І це краще, що є у нас! На щастя, воно виявилося на нашій території (90 відсотків усіх трипільських територій припадає саме на Україну). Звичайно, це здобуток всієї світової спільноти, та в першу чергу - української. І ми повинні про це знати.
— Чи доводилося вам особисто брати участь у розкопках?
Ні! Був десь у тридцяти краєзнавчих експедиціях. І, скажу вам, це дуже непросто - знайти якусь цінну річ. Але за радянської влади на ринку можна було придбати за абсолютно нормальними цінами немало цікавих старовинних речей. І в антикварних, комісійних магазинах продавалась та сама кераміка мало не за копійки. За п'ять рублів, приміром, пропонувався скіфський меч, який нікому не був потрібний, тому що з нього вже сипалась труха і його ніхто не хотів у руки брати. А колекціонер брав! Бо він знає справжню ціну цієї знахідки і розуміє, що саме вона підвищить рівень його колекції. Тоді, до всього, не було таких шалено багатих «дядьків», котрі можуть викласти за певну річ кілька десятків тисяч доларів, і звичайні колекціонери залишаться з носом.
Але коли твоя колекція постійно розвивається, коли ти зібрав і показав, то це особливе відчуття, бо, крім тебе, цього не міг зробити ніхто. Таке я пережив ще тоді, коли видав свою першу книгу-альбом з 8 тисячами ілюстрацій «Україна в старій листівці». Свого часу страшенно зацікавився листівками, бо якщо взяти історію України і її культуру, то вона вся відображена в листівці: візьміть для прикладу чи визвольну боротьбу українського народу чи весь шлях українських січових стрільців, які воювали в Західній Україні на стороні Австро-Угорщини проти царської Росії. Це відображено тільки у листівках і фотографіях, але про це майже ніхто не знає, бо це була також ідеологічно заборонена тема.
Є у мене й відома в світі колекція Володимира Гулака - понад 300 листівок - прекрасні гумористичні листівки про українців. Можна було зібрати ці листівки і радіти від того, що альбоми поступово пухнуть від нових придбань. Однак захотілося показати це людям, щоб інформація пішла в суспільство. Це стало першоджерельним матеріалом для істориків і науковців. Увесь тираж розійшовся практично миттєво і нині є бібліографічною рідкістю.
— Хтось із ваших чотирьох дітей уже пішов татовою стежкою?
Старший син Тарас. Нині він - один із кращих філокартистів України. Йому, звичайно, поталанило: є в кого брати і запал, і досвід колекціонування. Я йшов сам.
— А хто ви за професією?
Інженер. Дванадцять років пропрацював на заводах, займаючись контрольно-вимірювальними приладами й автоматизацією хіміко-технологічних процесів харчового виробництва. Ні за чим не жалкую і щасливий тим, що захоплення, пристрасть до колекціонування вивели мене на зовсім іншу орбіту життя.
— І тепер ваше основне завдання...
Спровокувати глобальний процес включення здобутків Трипільської цивілізації в життя українського народу! Хоча б через офіційні структури, тому що «пропустити» весь народ через наш музей неможливо. Але якщо я можу зробити якийсь свій внесок, щоб змінити суспільство, я буду це робити! Бо мені, по-перше, це подобається, а по-друге, я розумію, якою темою володію. І вже за півроку тут побувало понад п'ять тисяч людей!
Хоча не забувайте, що саме по собі збирання історичних старожитностей завжди викликало глобальний спротив офіційної науки, тому що, на жаль, завжди було присутнє заробітчанство на державних коштах. Тому в нас вічно немає грошей, усе вкрадено, і кожен чиновник вважає, що треба красти. Так з'являються розмови про чорних археологів. Але Трипілля чорні археологи не копають, бо ці знахідки такі, що коли їх викопав, то бажання тільки одне - викинути чимдалі. Адже це не скіфське золото, а такі собі черепки, які перебувають у такому стані, що, аби їх десь виставити, треба заплатити грошей більше, ніж за першоджерела...
— На початку розмови ви сказали, що придбали тонн 5 черепків Трипільської цивілізації. Ваші відчуття?
Пам’ятаєте, я вже казав про постанову, що зобов’язувала провести краєзнавчі розкопки (експедиції) з розшуку залишків Трипільської культури? Тоді було на копано десятки тонн таких залишків! Бо біля однієї трипільської хати можна було накопати близько двохсот предметів трипільського посуду (чи в когось у хаті є нині стільки посуду?). Коли приїжджаєш у таке село, коли ще всі знахідки не встигли викинути в якесь провалля і засипати землею, бо ж цим ніхто не займається, оскільки його треба переписувати, реставрувати, класифікувати і т.д., то береш цей мішок і розумієш: у ньому може бути такий предмет, якого ще не знає світова наука! Якесь ще невідоме зображення людини, тварини чи повнокольо-ровий орнамент... І коли, миючи ці черепки у відповідних хімічних розчинах (а я знаю всю технологію відновлення й інколи працюю краще, ніж офіційні реставратори), бачу, як це проявляється, тоді й з'являється той кураж, заради якого все відбувається. Тоді цілком реально усвідомлюєш, що ти - першовідкривач унікальної, найкращої в свіл культури, світового шедевру! І він - у твоїх руках!
Це називається – полювання на шедевр. І головна принада в тому, що ти це робиш сам, а не ставиш відповідне завдання перед дилерами, яким платиш великі гроші, і вони радісно знаходять, що забажаєш! Бо можна купити унікальну річ за п'ять доларів, яка коштує тисячу: ти – мисливець, який знає, що вона стільки вартує, а всі інші не знають. Тому-то в клуб колекціонерів люди приїжджають мало не вночі, щоб відшукати ту «золоту рибку», яка може з'явитися у когось на столі серед десятка інших речей.
— З яких же «золотих рибок» почалася ваша Трипільська колекція?
Із двох чорних, без розпису, горшків, котрі купив у своїх колег-колекціонерів. Згодом придбав ще три подібних, ще згодом — червоного без розпису, потім — червоного з розписом, а потім дізнався, що це — трипільські горшки, і, остаточно прикипівши душею, почав шукати літературу про Трипільську культуру.
Величезну справу зробили відомі меценати-колекціонери Сергій Платонов і Сергій Тарута, створивши першу енциклопедію з Трипільської культури. Це два величезних томи, страшенно дорогі і страшенно потрібні, де вже розказано про трагічну долю дослідників Трипілля, про те, скільки зареєстровано поселень (тоді це було 2040). А я вже сьогодні знаю ще сто, які наукою не зареєстровані, оскільки, чесно кажучи, це нікому не потрібно...
— Чи випадала вам щаслива нагода під час власноручної реставрації віднайти практично всі частинки одного цілого?
І неодноразово. Бо якщо знахідки зібрані в мішках, то це дуже позитивна річ, тому що в цьому мішку «базуються» практично речі з однієї хати (а хата наших далеких прародичів могла бути і до ста квадратних метрів, тому що вже тоді, уявіть собі, вони були двоповерховими!). І от, на глибині 30-40 сантиметрів міг бути горщик, на який просто упала якась глиба. Тобто він може бути розбитий і на сорок шматків, але ж лежить кучно (тільки деякі шматки можуть відлелти)! Якщо ж по цьому горщику вже пройшовся трактор, то від нього може залишитися гільки половина. От це і збирається в мішок. Й оскільки я не є людиною в білих рукавичках, то із задоволенням «розгрібаюся» з цим усім. Працюю з кислотами, водами, професійно відчищаю від бруду, клею. А трипільські горщики, нагадаю, — горілі, оскільки трипільці кожних 50-70 років свої поселення ритуальне спалювали. І посуд також. Самі ж ішли на нові місця, будували нове село, заводили новий посуд. Тому-то й найбільше серед трипільських «трофеїв» саме «черепків». Часто люди приносять і віддають нам свої знахідки, навіть не знаючи, що їх можна елементарно відмити. І слава Богу, що не знають!
— Бо забрали б у вас хліб, розпізнавши справжню цінність горщика?
Вони б просто понищили його! Адже можуть і наждаком потерти, шукаючи розпис (як це було, коли жіночка прийшла до мене горщиком після отакого ретельного «очищення»)!
— То, може, підкажемо людям, як правильно поводитися, коли у руки потрапляє подібний експонат?
Їхати в клуб колекціонерів і спілкуватися з професіоналами. Хоча на столах можете й не побачити таких раритетних речей, оскільки останнім часом проводимо політику їхнього збереження. І викликано це тим, що іноземці скуповують їх і вивозять за кордон (бо у них там усе значно дорожче), а ми хочемо, щоб такі надбання історії залишалися в Україні. Щоб український народ знав, що з таким історичним корінням він – велика нація, але наша земля так принадна іншим, що цей народ постійно перебуває під пресом і ніяк не може розправити свої крила. А ми ростимо ці крила і поливаємо таким розчином, що вже потім їх обрізати неможливо!
У музеї ми зібрали автентику: предмети побуту, точні конструкції хат, печі, трипільські орнаменти. Кераміка - тільки трипільська. Зверніть увагу: на сорочках всюди свастика, тому що хрест із свастикою вважався найсильнішим оберегом (це його потім спаплюжили гітлерівці). А тоді це було первісне поняття, яке наші пращури у чомусь підгледіли і «пристали» на нього. Ось, зверніть увагу, ярмо для вола, технологічний предмет. Але як він розписаний-вирізьблений! Тут вам і рослинки, що проростають на полі, тут і саме поле, ретельно розграфлене. Отакими щедрими душею були наші предки, так любили й шанували свою землю, яка давала їм життя.
Зібрані у нас і кам'яні знаряддя праці та кам'яна зброя (з різного каменю). І шукайте, де хочете, але більше їх, ніж у Трипіллі, немає ніде! До речі, в музеї виставлено лише три відсотки того, що зібрано у мене, а є понад п'ять тисяч таких предметів. І їм — від чотирьох до семи з половиною тисяч років! Хіба не вражає?
А український родовід, який бере свій початок, у кращому випадку, з шостого століття нашої ери, навіть не знає, що відбувалося на цій землі до того часу! Українці не знають, що вони мають найперше у світі колесо, якому шість з половиною тисяч років! Українці не знають, що, за офіційними даними української науки, домашній кінь у Трипільській цивілізації був уже в шостому тисячолітті до Різдва Христового! А всі ці відомості – це цивілізаційні прориви людства у своє майбутнє.
Бо що таке, приміром, мати одомашненого коня? Це ти звільняєшся від важкої праці і працюєш над горшками, над їхнім розписом. І чим духовно багатші люди, тим кращими речами вони користуються. Тож коли ми бачимо і можемо сказати, що найкращі речі були саме у трипільців, то найбільша духовна потуга – на весь світ! — була також у них! І найбільші в світі міста колової забудови, і найбільші території, заселені такою великою кількістю людей. Тільки Майданецьке поселення мало 350 гектарів і 15 тисяч жителів. А в Римі на дві з половиною тисячі років пізніше жило всього п'ять тисяч населення. Чи багато українців про це знає?
— Та не всі ж такі невігласи...
Ну, звісно, коли запитати, то скажуть, що знають і чули про Трипільську цивілізацію, але коли детальніше допитатися, то навіть «продвинуті» твердо скажуть: «Трипільська культура – у селі Трипілля». У кращому випадку назвуть Київську область. І ніхто не знає, що це — вся Україна разом із Румунією й Молдовою! Ніхто не знає про те, що коли на лівому березі Дніпра скотарі-арійці ліпили горщики із чорної глини або випалювали і практично не мали візерунків, а лише гребінцем розчісували їх, то трипільці робили шедеври! І тільки після того, як ці скотарі об'єдналися з трипільцями, у них також виникла культура, яка дала можливість виробляти їм набагато кращі горщики.
Тож хочу створити фільм, в якому будуть закцентовані головні цивілізаційні здобутки Трипільської культури. І розповісти це мрію у такій формі, щоб дійшло до кожного, щоб народ нарешті зрозумів, що світова цивілізація починалася тут, на українських землях, і створили її наші пращури. А ми маємо бути гідними їх
http://observer.sd.org.ua/news.php?id=11047
------------------------------
і це ще не все, що можна було б додати, але як тут кажуть це не клуб історичної рекострукції, ці статті це скоріше контр доказ, а також прохання знати своє походження і в своїх судженнях завжди опиратись на правду
http://observer.sd.org.ua/news.php?id=3946 ссилка на "Арійський стандарт" книга, яку варто почитати українським патріотам(і не патріотам теж)
саття1
Олександр Поліщук: «Український етнос потерпає від того, що не знає своїх першоджерел»
Інтерв’ю з Олександром Поліщуком, який присвятив збиранню та збереженню трипільських раритетів тридцять років свого життя. І за цей час вибудував свою концепцію колекціонування.
Як відомо, є кілька етапів: збиральництво, накопичування, наукова обробка. А ще є ідея. І от коли колекціонування переходить в ідею, а потім вона, виявляється, стає національною, то це вже зовсім інші відчуття й розуміння, власне суті, та завдань колекціонування. Й тоді зібрана колекція служить першоосновою такої ідеї, оскільки здобуткам тих прадавніх українців, які жили на цій землі сім тисяч років тому, немає рівних у світі, переконаний Олександр Поліщук. Історико-археологічний музей “Прадавня Аратта – Україна” в с. Трипілля, який Олександр Поліщук називає музеєм національної ідеї, знаходиться в селі Трипіллі на Київщині. Там понад сто років тому (у 1899 році) київський краєзнавець-археолог Вікентій Хвойка відкрив окрему археологічну культуру, котру було названо Трипільською за місцем її першого знаходження.
Трипільська цивілізація — дуже глобальний масив, який займав усе правобережжя Дніпра разом з Румунією й Молдовою аж до Чорного моря і до кордонів із Польщею, — розповідає Олександр Степанович. – І коли у свій час до мене в руки потрапила енна кількість трипільських речей, яка не могла не викликати цей непідробний і великий інтерес, то розуміння того, що ми володіємо неоціненним багатством, якого немає ніде в свігі, прийшло раз і назавжди. І сама ця сакральна територія практично немає аналогів! Недарма російський академік Рибаков сказав: «Українці, шукайте прабатьківщину всіх європейських народів на Середньому Подніпров’ї».
Хоча одразу зауважу, що знайти книги про Трипілля було дуже непросто, оскільки ті, що видаються, виходять мізерними тиражами, для спеціального користування, а до 37-го року всі українці-дослідники Трипілля взагалі були розстріляні, дослідження їхні знищені, оскільки вважалися націоналістичними!
Після цього в Україну була прислана з Москви академік Тетяна Пассек, яка, будучи, на щастя, ерудованим фахівцем, зробила для розвитку трипільської археологічної культури дуже багато. Тільки ж, зрозуміло, російський науковець не могла дозволити собі акцентувати приналежність цієї культури українській нації. Але перед самісінькою війною, в 1941 році, вийшла книга Пассек, яка фактично дала мені той могутній поштовх до вивчення цієї культури та збирання колекції, котрий привів і до створення музею.
Бо коли робиш нові придбання не заради того, щоб вигідно продати унікальну річ, а заради того, щоб вона стала надбанням суспільства, реальним втіленням твоєї ідеї; коли є бажання з цих унікальних речей зробити явище, в якому ми сьогодні знаходимося, — Музей Трипільської цивілізації — перший і єдиний у світі саме за громадянською позицією, отоді приходить справжнє розуміння того, як щасливо колекціонування вивело тебе на зовсім нову орбіту життя...
І тоді з болем задумуєшся над тим, що за три з половиною тисячі років, упродовж яких існувала Трипільська цивілізація, вона створила явище, аналогів якому немає в історії, але про це чомусь ніхто не згадує. Почали говорити колекціонери, хоча й не так давно — останніх п'ять-сім років. На щастя, з'явився Юрій Шилов, кандидат історичних наук, який дослідив певні речі, написав про це у своїх книгах, і я, глибоко вдячний ученому, видав їх за власний кошт. Бо український етнос потерпає від того, що не знає своїх першоджерел, а така нація не може бути повноцінною і не може мати гідного майбутнього (ми його, до речі, ніяк не вималюємо й нині).
Шкода, що більшість колекціонерів, які мають сумний досвід спілкування з владою періоду розвинутого (чи недорозвинутого) соціалізму, боїться сьогодні виставляти свої колекції, тому тримає їх під диванами і ліжками, у якихсь засекречених шафах...
— Ви як наважилися на подібне оприлюднення?
Внутрішнє розуміння величі й історичного значення для українського народу Трипільської культури окреслилось цілком конкретно: національна ідея, побудована на прадавності нашої історії, потребує реального втілення. Ідея створити таке, чого немає в Україні, визріла давно, років десять тому. Адже державні музеї перебували (та й нині перебувають) у вкрай занедбаному стані, реставраційні роботи не ведуться, гроші, які виділяються на ці та інші цілі, йдуть у чиїсь кишені. От і взяв на себе те, що не хотіли і не швидко, мабуть, захочуть узяти державні мужі. Бо якщо є шедеври і вони валяються під ногами, то їх треба підняти, відреставрувати і показати людям. Відвідавши усі музеї України, ще раз пересвідчився: те, що показується в нас по Трипільській культурі, — це просто ганьба і українському народу, і міністерству культури, і його відділу музеїв. Залишити це в такому вигляді, як є, звичайно ж, не міг. А коли є бажання, то є й реалізація. На щастя, вдалося знайти Володимира Михайловича Лазоренка, який зрозумів і підтримав ідею, загітувати його вкласти кошти у реконструкцію цього будинку, в якому тепер міститься музей (бо це був будинок бакенщиків, в якому заряджали акумулятори).
І, як бачите, з нуля створили свій маленький шедевр. Бо держава Аратта, держава Сонця, — унікальне явище світової цивілізації, і вона варта того. До речі, слово «хохол», на яке більшість українців ображається, означає «хо» - син, а «хол» - Сонце (це кримсько-татарська мова). Як бачите, зовсім не той хохол, що на голові десь там висить. Орачі — це також люди сонця (Аратта - осяяна сонцем країна землеробів) і землі. Культура, яка прийшла із землі у вигляді глини, а потім стала шедеврами, пішла в ту саму землю.
За радянських часів було прийнято спеціальну постанову про проведення силами вчителів, школярів і студентів експедицій-розкопок на території всього Радянського Союзу, зокрема й України, з дослідження давніх пам'яток. І тоді було накопано тонни кераміки, яка в нереставрованому вигляді виглядала, як купа мотлоху! І цей «мотлох» тримався в якихось мішках від картоплі. Що було ціле, а й таке вдавалося знайти, виставлялося в сільських музеях, а те, що потребувало довготривалої копіткої реставрації, через деякий час було викинуто просто в провалля... І нині такими розкопками ніхто цілеспрямовано не займається. А селяни, які обробляють землю на Трипільських поселеннях, послйно знаходять якісь черепки буквально на глибині 30-40 сантиметрів, які їм просто набридли, і тому все знову ж таки викидається... До речі, за словами професора з Вінниці І.І. Зайця, з одного з Вінницьких музеїв були викинуті на загальний міський смітник розкопки пам'ятника Кліщів!
За останніх п'ять років мені вдалося придбати близько 5 тонн таких черепків! За копійки. А от далі наступив найвідповідальніший і найзатратніший процес - реставраційний. Щоб зайнятися цим на високому рівні, продав колекцію картин, які колись збирав, колекцію російської нумізматики, котра на даному етапі стала вже не цікавою мені.
— Звідки взагалі з'явився потяг до колекціонування?
Сам по собі абсолютно незрозумілий імпульс: у сім'ї ніхто ніколи нічого не збирав. А в мене раптом прокинулося таке бажання. І все сталося абсолютно спонтанно, почавшись із збирання якихось монеток, марок, чим захоплювалося в шкільні роки дуже багато однолітків. Але у більшості цей запал поступово згасає, мене ж «потягнуло» далі: почалося збирання україніки як явища взагалі, і це під?рунтя, усвідомлення того, що є наша історія, й дало ті результати, які сьогодні можна побачити в музеї. Адже просто так нічого не виникає. Треба бачити навколо себе ту історію, що існувала до нас, і тих геніїв, котрі творили її.
Коли відкрив, приміром, всю глибочінь Шевченка й Сковороди, був неймовірно вражений. Шкода, що їх «проходять» у школі тоді, коли дитяча свідомість далеко не повною мірою може збагнути всю велич і повноту їх геніальносгі. І тому коли бачиш якусь річ на рівні «Як умру, то поховайте» чи «Думи мої, думи...» і мислиш по-українському, то розумієш, що світ твого народу якийсь зовсім інший, ще незбагненний, і відрізняється від того світу, в якому ти повинен був бути маленьким гвинтиком... Оце таким було першоджерело духовного пробудження, яке цілком логічно привело до якісного переходу у збиральництві. І тоді зупиняєш погляд на таких речах, які хочеться вивчати, і після цього вже цілком свідомо й цілеспрямовано починаєш займатися тим, що так глибоко зачепило душу й серце.
А взагалі-то все просто: такий стан душі приходить, коли людина цього хоче. Якщо їй цікаво не просто жити, а відчути себе ланцюжком між минулим і майбутнім, і саме на тій землі, де народився, де жили і помирали недалекі й далекі пращури. Прочитання книг археолога Юрія Шилова, зустріч із ним остаточно дали розуміння того, що це все треба зафіксувати. І саме у вигляді ідеї справжньої історії української нації, а не просто музею про Трипілля (останній без відповідної ідеї мертвий...).
— Наскільки ж вдається «штовхати» цю ідею в маси?
— Вловлюю певний сарказм у вашому запитанні...
— Бо спонукати до заглиблення в таку прадавню історію сьогоднішнє українське суспільство, яке не може зрозуміти, що з ним нині відбувається, дуже непросто...
Маєте певну рацію, однак стверджую: усі, хто відвідує музей, приходять з очима різними, а виходять з однаковими — в захваті, з осмисленням своєї історії. І не думаю, що знайдеться хоча б одна людина, яка б не хотіла мати у своєму національному здобутку подібну цивілізацію, знати, що за її спиною — таке багатство, і що є до чого йти й до чого прагнути, виявляється! Бо коли лунають такі сентенції, що ми як нація виникли у 1991 році, то хіба можна просто сидіти і мовчати?
І коли ти розумієш, що твоїй історії — понад 20 тисяч років і що предки, котрі жили на цій землі, заклали в тобі такий могутній генетичний код, були настільки розвиненими вже тоді, що саме тут робили з кістки мамонта найкращі вироби на всій земній кулі, то виникає бажання запитати, чому ж ми не знаємо цього всього? Тоді розумієш далі: щоб знати, треба, щоб хтось розповів. Це ми й робимо нашим маленьким колек тивом (два директори - з екскурсійної й наукової роботи, комендант і його заступник, і я, генеральний директор). Усе платимо з власної кишені, і, звичайно, це справа збиткова, але ідея — первинна. Тому експонатів у нас незрівнянно більше, ніж у державному музеї: ми їх самі шукаємо, плекаємо, гіпсуємо, реставруємо... Музей зареєстрований два з половиною роки тому, а функціонує півроку. Поки що маємо підтримку на державному рівні, оскільки тема колекціонування близька і Президенту країни.
— Що відкрили у своєму Трипіллі?
Що мальована трипільська кераміка є унікальним явищем у світовій культурі взагалі. Як є унікальним і те, що сама цивілізація існувала понад три з половиною тисячі років, цілісно займаючи таку величезну територію! Недарма Пабло Пікассо сказав: «Митець, який не знає, що таке Трипільська культура, не може вважати себе митцем». Усе це мало давати могутню духовну потугу нації. Однак це, наголошую, не тільки не заохочувалося, а навпаки робилося все для того, щоб знівелювати історію народу, бо нація мала стати робочим придатком до іншої нації.
Тому на 1990 рік ми мали те, що мали. Тож дуже сподіваюся, що в Арсеналі, який будується, такий музей буде зроблено, і виставлятиметься там велика, гідна здобутків наших прадавніх пращурів колекція, бо українці не можуть вразити світ чимось більшим, ніж Трипільська цивілізація. Це краще, що є у світі. І це краще, що є у нас! На щастя, воно виявилося на нашій території (90 відсотків усіх трипільських територій припадає саме на Україну). Звичайно, це здобуток всієї світової спільноти, та в першу чергу - української. І ми повинні про це знати.
— Чи доводилося вам особисто брати участь у розкопках?
Ні! Був десь у тридцяти краєзнавчих експедиціях. І, скажу вам, це дуже непросто - знайти якусь цінну річ. Але за радянської влади на ринку можна було придбати за абсолютно нормальними цінами немало цікавих старовинних речей. І в антикварних, комісійних магазинах продавалась та сама кераміка мало не за копійки. За п'ять рублів, приміром, пропонувався скіфський меч, який нікому не був потрібний, тому що з нього вже сипалась труха і його ніхто не хотів у руки брати. А колекціонер брав! Бо він знає справжню ціну цієї знахідки і розуміє, що саме вона підвищить рівень його колекції. Тоді, до всього, не було таких шалено багатих «дядьків», котрі можуть викласти за певну річ кілька десятків тисяч доларів, і звичайні колекціонери залишаться з носом.
Але коли твоя колекція постійно розвивається, коли ти зібрав і показав, то це особливе відчуття, бо, крім тебе, цього не міг зробити ніхто. Таке я пережив ще тоді, коли видав свою першу книгу-альбом з 8 тисячами ілюстрацій «Україна в старій листівці». Свого часу страшенно зацікавився листівками, бо якщо взяти історію України і її культуру, то вона вся відображена в листівці: візьміть для прикладу чи визвольну боротьбу українського народу чи весь шлях українських січових стрільців, які воювали в Західній Україні на стороні Австро-Угорщини проти царської Росії. Це відображено тільки у листівках і фотографіях, але про це майже ніхто не знає, бо це була також ідеологічно заборонена тема.
Є у мене й відома в світі колекція Володимира Гулака - понад 300 листівок - прекрасні гумористичні листівки про українців. Можна було зібрати ці листівки і радіти від того, що альбоми поступово пухнуть від нових придбань. Однак захотілося показати це людям, щоб інформація пішла в суспільство. Це стало першоджерельним матеріалом для істориків і науковців. Увесь тираж розійшовся практично миттєво і нині є бібліографічною рідкістю.
— Хтось із ваших чотирьох дітей уже пішов татовою стежкою?
Старший син Тарас. Нині він - один із кращих філокартистів України. Йому, звичайно, поталанило: є в кого брати і запал, і досвід колекціонування. Я йшов сам.
— А хто ви за професією?
Інженер. Дванадцять років пропрацював на заводах, займаючись контрольно-вимірювальними приладами й автоматизацією хіміко-технологічних процесів харчового виробництва. Ні за чим не жалкую і щасливий тим, що захоплення, пристрасть до колекціонування вивели мене на зовсім іншу орбіту життя.
— І тепер ваше основне завдання...
Спровокувати глобальний процес включення здобутків Трипільської цивілізації в життя українського народу! Хоча б через офіційні структури, тому що «пропустити» весь народ через наш музей неможливо. Але якщо я можу зробити якийсь свій внесок, щоб змінити суспільство, я буду це робити! Бо мені, по-перше, це подобається, а по-друге, я розумію, якою темою володію. І вже за півроку тут побувало понад п'ять тисяч людей!
Хоча не забувайте, що саме по собі збирання історичних старожитностей завжди викликало глобальний спротив офіційної науки, тому що, на жаль, завжди було присутнє заробітчанство на державних коштах. Тому в нас вічно немає грошей, усе вкрадено, і кожен чиновник вважає, що треба красти. Так з'являються розмови про чорних археологів. Але Трипілля чорні археологи не копають, бо ці знахідки такі, що коли їх викопав, то бажання тільки одне - викинути чимдалі. Адже це не скіфське золото, а такі собі черепки, які перебувають у такому стані, що, аби їх десь виставити, треба заплатити грошей більше, ніж за першоджерела...
— На початку розмови ви сказали, що придбали тонн 5 черепків Трипільської цивілізації. Ваші відчуття?
Пам’ятаєте, я вже казав про постанову, що зобов’язувала провести краєзнавчі розкопки (експедиції) з розшуку залишків Трипільської культури? Тоді було на копано десятки тонн таких залишків! Бо біля однієї трипільської хати можна було накопати близько двохсот предметів трипільського посуду (чи в когось у хаті є нині стільки посуду?). Коли приїжджаєш у таке село, коли ще всі знахідки не встигли викинути в якесь провалля і засипати землею, бо ж цим ніхто не займається, оскільки його треба переписувати, реставрувати, класифікувати і т.д., то береш цей мішок і розумієш: у ньому може бути такий предмет, якого ще не знає світова наука! Якесь ще невідоме зображення людини, тварини чи повнокольо-ровий орнамент... І коли, миючи ці черепки у відповідних хімічних розчинах (а я знаю всю технологію відновлення й інколи працюю краще, ніж офіційні реставратори), бачу, як це проявляється, тоді й з'являється той кураж, заради якого все відбувається. Тоді цілком реально усвідомлюєш, що ти - першовідкривач унікальної, найкращої в свіл культури, світового шедевру! І він - у твоїх руках!
Це називається – полювання на шедевр. І головна принада в тому, що ти це робиш сам, а не ставиш відповідне завдання перед дилерами, яким платиш великі гроші, і вони радісно знаходять, що забажаєш! Бо можна купити унікальну річ за п'ять доларів, яка коштує тисячу: ти – мисливець, який знає, що вона стільки вартує, а всі інші не знають. Тому-то в клуб колекціонерів люди приїжджають мало не вночі, щоб відшукати ту «золоту рибку», яка може з'явитися у когось на столі серед десятка інших речей.
— З яких же «золотих рибок» почалася ваша Трипільська колекція?
Із двох чорних, без розпису, горшків, котрі купив у своїх колег-колекціонерів. Згодом придбав ще три подібних, ще згодом — червоного без розпису, потім — червоного з розписом, а потім дізнався, що це — трипільські горшки, і, остаточно прикипівши душею, почав шукати літературу про Трипільську культуру.
Величезну справу зробили відомі меценати-колекціонери Сергій Платонов і Сергій Тарута, створивши першу енциклопедію з Трипільської культури. Це два величезних томи, страшенно дорогі і страшенно потрібні, де вже розказано про трагічну долю дослідників Трипілля, про те, скільки зареєстровано поселень (тоді це було 2040). А я вже сьогодні знаю ще сто, які наукою не зареєстровані, оскільки, чесно кажучи, це нікому не потрібно...
— Чи випадала вам щаслива нагода під час власноручної реставрації віднайти практично всі частинки одного цілого?
І неодноразово. Бо якщо знахідки зібрані в мішках, то це дуже позитивна річ, тому що в цьому мішку «базуються» практично речі з однієї хати (а хата наших далеких прародичів могла бути і до ста квадратних метрів, тому що вже тоді, уявіть собі, вони були двоповерховими!). І от, на глибині 30-40 сантиметрів міг бути горщик, на який просто упала якась глиба. Тобто він може бути розбитий і на сорок шматків, але ж лежить кучно (тільки деякі шматки можуть відлелти)! Якщо ж по цьому горщику вже пройшовся трактор, то від нього може залишитися гільки половина. От це і збирається в мішок. Й оскільки я не є людиною в білих рукавичках, то із задоволенням «розгрібаюся» з цим усім. Працюю з кислотами, водами, професійно відчищаю від бруду, клею. А трипільські горщики, нагадаю, — горілі, оскільки трипільці кожних 50-70 років свої поселення ритуальне спалювали. І посуд також. Самі ж ішли на нові місця, будували нове село, заводили новий посуд. Тому-то й найбільше серед трипільських «трофеїв» саме «черепків». Часто люди приносять і віддають нам свої знахідки, навіть не знаючи, що їх можна елементарно відмити. І слава Богу, що не знають!
— Бо забрали б у вас хліб, розпізнавши справжню цінність горщика?
Вони б просто понищили його! Адже можуть і наждаком потерти, шукаючи розпис (як це було, коли жіночка прийшла до мене горщиком після отакого ретельного «очищення»)!
— То, може, підкажемо людям, як правильно поводитися, коли у руки потрапляє подібний експонат?
Їхати в клуб колекціонерів і спілкуватися з професіоналами. Хоча на столах можете й не побачити таких раритетних речей, оскільки останнім часом проводимо політику їхнього збереження. І викликано це тим, що іноземці скуповують їх і вивозять за кордон (бо у них там усе значно дорожче), а ми хочемо, щоб такі надбання історії залишалися в Україні. Щоб український народ знав, що з таким історичним корінням він – велика нація, але наша земля так принадна іншим, що цей народ постійно перебуває під пресом і ніяк не може розправити свої крила. А ми ростимо ці крила і поливаємо таким розчином, що вже потім їх обрізати неможливо!
У музеї ми зібрали автентику: предмети побуту, точні конструкції хат, печі, трипільські орнаменти. Кераміка - тільки трипільська. Зверніть увагу: на сорочках всюди свастика, тому що хрест із свастикою вважався найсильнішим оберегом (це його потім спаплюжили гітлерівці). А тоді це було первісне поняття, яке наші пращури у чомусь підгледіли і «пристали» на нього. Ось, зверніть увагу, ярмо для вола, технологічний предмет. Але як він розписаний-вирізьблений! Тут вам і рослинки, що проростають на полі, тут і саме поле, ретельно розграфлене. Отакими щедрими душею були наші предки, так любили й шанували свою землю, яка давала їм життя.
Зібрані у нас і кам'яні знаряддя праці та кам'яна зброя (з різного каменю). І шукайте, де хочете, але більше їх, ніж у Трипіллі, немає ніде! До речі, в музеї виставлено лише три відсотки того, що зібрано у мене, а є понад п'ять тисяч таких предметів. І їм — від чотирьох до семи з половиною тисяч років! Хіба не вражає?
А український родовід, який бере свій початок, у кращому випадку, з шостого століття нашої ери, навіть не знає, що відбувалося на цій землі до того часу! Українці не знають, що вони мають найперше у світі колесо, якому шість з половиною тисяч років! Українці не знають, що, за офіційними даними української науки, домашній кінь у Трипільській цивілізації був уже в шостому тисячолітті до Різдва Христового! А всі ці відомості – це цивілізаційні прориви людства у своє майбутнє.
Бо що таке, приміром, мати одомашненого коня? Це ти звільняєшся від важкої праці і працюєш над горшками, над їхнім розписом. І чим духовно багатші люди, тим кращими речами вони користуються. Тож коли ми бачимо і можемо сказати, що найкращі речі були саме у трипільців, то найбільша духовна потуга – на весь світ! — була також у них! І найбільші в світі міста колової забудови, і найбільші території, заселені такою великою кількістю людей. Тільки Майданецьке поселення мало 350 гектарів і 15 тисяч жителів. А в Римі на дві з половиною тисячі років пізніше жило всього п'ять тисяч населення. Чи багато українців про це знає?
— Та не всі ж такі невігласи...
Ну, звісно, коли запитати, то скажуть, що знають і чули про Трипільську цивілізацію, але коли детальніше допитатися, то навіть «продвинуті» твердо скажуть: «Трипільська культура – у селі Трипілля». У кращому випадку назвуть Київську область. І ніхто не знає, що це — вся Україна разом із Румунією й Молдовою! Ніхто не знає про те, що коли на лівому березі Дніпра скотарі-арійці ліпили горщики із чорної глини або випалювали і практично не мали візерунків, а лише гребінцем розчісували їх, то трипільці робили шедеври! І тільки після того, як ці скотарі об'єдналися з трипільцями, у них також виникла культура, яка дала можливість виробляти їм набагато кращі горщики.
Тож хочу створити фільм, в якому будуть закцентовані головні цивілізаційні здобутки Трипільської культури. І розповісти це мрію у такій формі, щоб дійшло до кожного, щоб народ нарешті зрозумів, що світова цивілізація починалася тут, на українських землях, і створили її наші пращури. А ми маємо бути гідними їх
http://observer.sd.org.ua/news.php?id=11047
------------------------------
і це ще не все, що можна було б додати, але як тут кажуть це не клуб історичної рекострукції, ці статті це скоріше контр доказ, а також прохання знати своє походження і в своїх судженнях завжди опиратись на правду
http://observer.sd.org.ua/news.php?id=3946 ссилка на "Арійський стандарт" книга, яку варто почитати українським патріотам(і не патріотам теж)