Hamlet
26.11.2010, 19:01
[…] Серед найбільш відомих вихованців дитячих будинків Донбасу слід назвати українського дисидента, сина командувача Українською повстанською армією Юрія Романовича Шухевича. Він опинився під опікою держави з 1945 року – його разом з молодшою сестрою Марією відразу ж після арешту матері направили до дитячого будинку у Чорнобилі під Києвом. Весною 1946 року юних Шухевичів перевели до дитячого будинку в селищі Петровському на околиці м. Сталіно біля шахти 2/16. Влітку того ж року Юрій втік, але його спіймали, і він 10 днів провів у дитячому будинку в Маріуполі. Звідти він знову втік. На станції Дебальцеве його знов затримали та направили до Рутченківського дитячого будинку у м. Сталіно. Там Юрій Шухевич прожив до 1947 року. Таким чином, син ватажка УПА побував у трьох сирітських установах Донеччини.
Автор статті поставив перед собою завдання з'ясувати, як Ю. Шухевич оцінював роль дитячих будинків у долі вихованців, у підготовці їх до дорослого життя, які були соціально-побутові умови перебування у дитячих будинках Донбасу (житло, харчування, одяг), чи відчував себе будь-хто знедоленим. Крім того, неабиякій інтерес представляють спогади про те, як син командувача УПА почував себе в ідеологічно чужому оточенні, чи зазнавав він упередженість або дискримінацію з боку інших дітей або вихователів.
Проте в декількох інтерв'ю, поданих кореспондентами газет та електронних засобів масової інформації, Юрій Шухевич лише мигцем згадує цей період свого життя. Тому головним джерелом при підготовці даної статті стали матеріали нарративних інтерв'ю, записаних автором у ході бесід з Юрієм Романовічем у грудні 2007 року.
http://dn.archives.gov.ua/images/photos/jubilee/original/08_01.jpg
Головна вулиця м. Сталіно. 1931
Особлива цінність спогадів Юрія Шухевича про дитячі будинки Донбасу полягає в тому, що він характеризує їх не з погляду дитини, що виросла при радянській владі. Син командира УПА, який став вихованцем радянського дитячого будинку в дванадцятирічному віці, він фактично опинився у ворожій для його сім'ї системі ідеологічних координат. Тому він відразу ж відчув «нав'язливу спрямованість радянського виховання». Спочатку, ще в Чорнобилі, директор дитбудинку вельми рішуче узявся його «перековувати»: «Там мені говорили: бачиш, твій батько став на шлях зради, ти повинен відректися від нього і стати справжньою радянською людиною». Можливо, правду про походження Юрія не знав навіть директор закладу, якому повідомили лише дозовану інформацію про те, що батьки вихованця репресовані як вороги народу.
Проте такий тиск на психіку викликав у підлітка зовсім не ту реакцію, на яку розраховував вихователь, – Юрій вирішив втекти з Чорнобиля разом з сестрою. Він згадує: «За мною приїхав зв’язний мого батька, але спроба не вдалася, нас тоді перекинули подалі». Так діти Романа Шухевича опинилися в Донбасі, в Сталінському дитячому будинку. Тут з Юрієм вже не вели ніякої індивідуальної виховної роботи. Його взагалі ніяк не виділяли із загальної маси сиріт. Тому, як і решта всіх дітей, він повинен був відчувати подяку і вдячність як до СРСР в цілому, так і до товариша Сталіна особисто. «Нас виховували патріотами «великой советской родины». «Товарищ Сталін сказав!», «Велика радянська влада – все для дітей» і так далі, і тому подібне. Навіть плакат такий був, тоді як раз проводилися вибори: «Счастливое детство советской молодежи»,– згадує колишній дітдомовець.
Разом з тим, засуджуючи і не сприймаючи ідеологічну складову радянських дитячих будинків, Юрій Шухевич зберіг про них найтепліші спогади. Перш за все, у бесіді з автором статті він спростував думку, існуючу в сучасній українській публіцистиці та навіть у деяких наукових статтях про те, що сина Романа Чупрінки відправили до спеціального дитячого будинку для дітей «ворогів народу», що його утримували у сиротинці Донбасу як заручника. Насправді в свій перший дитячий будинок – в Чорнобилі – Юрій Шухевич потрапив, як мовиться, інкогніто. «У дитячому будинку з певних міркувань, з огляду на постать батька, мене записали не Шухевичем, а Березинським. Березинська – це дівоче прізвище моєї мами», – розповів Ю.Шухевич в інтерв'ю газеті «Високий замок». Мабуть, з тих саме міркувань при переведенні Юрія Шухевича та його молодшої сестри до Сталінського дитячого будинку у Петровському районі їхнє прізвище «відкоригували» ще раз. «У Чорнобильському дитбудинку я був Березинський, потім – Березанський. Коли мене заарештували, то відновили прізвище. А моя сестра так і залишилися до кінця Березанською, і вчилася під цим прізвищем, і фальшиву метрику їй зробили», – пояснив він у розмові із автором статті.
Аніхто з вихователів, а тим паче – вихованців, – не мали знати, ким є брат та сестра Березанські. «Про це знав лише директор і, можливо, ще хтось з вихователів. Вони, якщо і знали, то від директора. Більше ніхто ні про що не знав... Як мені там (у дитячому будинку) жилося? Та звичайно. Не всі знали. Ну, як не всі? Директор знав, був проінформований МДБ. Що їм сказали – не знаю. Був такий випадок, що директриса сказала: «Хто ваші батьки? Що вони зробили, що вас так перевозять?».
За словами Ю.Шухевича, і Чорнобильський дитячий будинок, і Петровській (нині Петровській район м. Донецька) були звичайними закладами для радянських дітей, які через війну були позбавленими батьківської опіки. А ось дитячий будинок у селі Рутченкове (нині Кировській район м. Донецька), куди його перевели після втечі з Петровського дитбудинку, був дійсно спеціальним. Щоправда, у ньому виховувалися діти не «ворогів народу», а загиблих на фронті воїнів Червоної Армії. Ю.Шухевич відзначає, що переведення його до цього закладу не було покаранням за втечу. «Коли я втік з Петрівки, мене направили до Рутченкова. Це не було покарання, це був просто інший будинок», – зазначає він.
Але насправді син командувача УПА був прийнятий до дитячого будинку, що вважався у той час елітним. Саме такими, використовуючи сучасну термінологію, слід вважати спеціальні дитячі будинки повоєнного часу. Вони були створені в Україні згідно постанови Раднаркому УРСР і ЦК КП(б) У «Об организации помощи детям-сиротам, родители которых погибли в боях или замучены и расстреляны фашистскими захватчиками» від 27 березня 1943 р. Їх відкривали у всіх звільнених від окупації районах. У цих спецдитбудинках норми харчування були вищими, а асортимент продуктів – різноманітнішим, ніж в інших дитячих виховних установах. Проте сам Юрій Шухевич особливої різниці між звичайним дитячим будинком і спеціальним не побачив. «Практично різниці між звичайними та спеціальними будинками не було: і там, і там були як діти, батьки яких загинули на війні, так і ті, що стали сиротами з інших обставин», - згадує він.
http://dn.archives.gov.ua/images/docums/oblast/obl_3/08.jpg
Будівля обласної бібліотеки. Сталіно. 1956
У дитячому будинку на Петровці, за словами Шухевича, виховувалося близько 150 дітей - як хлопчиків, так і дівчаток. У Рутченківській спецдитбудинок приймали тільки хлопчиків, яких, за спогадами вихованця, налічувалося близько ста осіб. Юрій Шухевич, хоч і втік з обох дитячих будинків, дуже тепло відзивається про своїх товаришів. «У дітей, що ростуть у дитячому будинку, перш за все відчувається солідарність. У дитбудинку є свої правила співжиття. З одного боку, досить суворі, з іншого – дуже справедливі. За різні непохвальні вчинки діти між собою один одного карали. Але була справедливість. Іноді вони вимагали від них якихось послуг, і з часом утворювалась своєрідна кліка», – розповів він автору статті. Слід зазначити, що і в інших інтерв'ю Ю.Шухевич неодноразово відзначав, що у дитячих будинках Донбасу він «відчував атмосферу єдиної родини».
Добре відгукується колишній вихованець і про педагогічний персонал донецьких дитячих будинків. За його словами, керівництво та вихователі нормально відносилися до дітей, а якщо і проявляли суворість, то «у доброму розумінні цього слова». Щоправда, директор Рутченківського дитячого будинку, колишній військовий, за спогадами Юрія Шухевича, дозволяв по відношенню до вихованців рукоприкладство, за що і був звільнений. «Нашого директора зняли з роботи по тій самій причині, що він наразі дозволяв собі хлопцям врізати, ляпісу дати. Хлопці написали десь у райком партії, його зняли з роботи. Правда, він потом став директором школи, але неприємності мав». При цьому Юрій Шухевич відзначає, що випадки насильства над дітьми в його дитбудинківській практиці були великою рідкістю.
Оцінку професійній підготовці педагогів та працівників дитячих будинків Донбасу підліток Шухевич дати не зміг. Він пригадав, що деякі вчителі прийшли до них працювати із загальноосвітніх шкіл, вихователі – мали якийсь досвід педагогічної роботи, а піонерська вожата не закінчила навіть десятирічку. «Але, порівняно з нашим рівнем, цього було достатньо», – констатує колишній вихованець.
Цікаві спогади Юрія Шухевича як свідка деукраїнізації Донбасу. «Я жив у Донбасі в 1947-му році в дитячому будинку, ходив до школи, бував у Сталіно (сучасному Донецьку), і там було повно українських шкіл, село говорило українською, по селах усюди були українські школи. Ви питали, а чи коли-небудь Донбас був українським? Був. За моєї пам’яті був. Багато моїх знайомих з цього регіону вчилися до війни в українських школах, а після війни в Донецьку поступово не стало жодної української школи», - розповів він, виступаючи 9 листопада 2001 року на семінарі «Український федералізм: політичні аспекти» у Львові.
Проте, як з'ясувалося в ході особистої бесіди з паном Шухевичем, будучи вихованцем дитячого будинку виходець із західної України не відчував на собі тиску щодо мови навчання. Теоретично, Юрій міг вчитися в українській школі, але вона розташовувалася далеко від його дитячого будинку. «В донецьких дитячих будинках говорили по-російськи, і я говорив по-російськи. До війни у самому місті були українські школи, а після війни я вже не знаю у самому місті українських шкіл, тільки російські. А у сілах були українські. Я міг з Петрівки ходити до Мандрикіна до української школи, але це трохи далеко. А поруч була російська школа, і я ходив у російську школу», - розповів Ю.Шухевич. У інтерв'ю донецькому інтернет-виданню «Остров» пан Шухевич також підтвердив, що навколо Сталіно було достатньо шкіл з українською мовою викладання: «Мандриківка, Оленівка, вони всі говорили по-українськи».
Розповідаючи про соціально-побутові умови перебування в дитячих будинках Донбасу, Юрій Шухевич повідомив, що особисто йому не довелося стикатися з проблемами браку житлових приміщень або спальних місць. Що стосується харчування, то вихованці дитячих будинків жили, за словами Шухевича, «трішки упроголодь».
При цьому, пояснює він, це не означає, що діти ходили голодними. «Ліжок в нас вистачало, їжа, дійсно була скромна, ми були трохи голодні. Але це ж діти. Діти ростуть, діти рухливі… Ми жили трошки впроголодь. Не в тому розумінні, що були голодними, голодували, але їжа була скромна. Тепер, переглядаючи ці часи, не скажу, що було погано…», – розповів він автору статті. Пристойним виглядав, на думку Шухевича, й одяг вихованця дитячого будинку. Одяг був скромним, але їм були забезпечені всі. «Одяг теж був скромний, усі одівалися однаково: у дівчат однакові сукні, у хлопців – однакові штані і куртки».
Далеко не всі діти, що мали батьків, в післявоєнні роки могли похвалитися такими нарядами. У своїх спогадах Юрій Шухевич неодноразово звертає увагу на те, що в плані матеріального забезпечення вихованці дитячих будинків знаходилися у вигіднішому, ніж домашні діти положенні. Ю.Шухевич підтвердив інформацію, отриману автором в бесіді з групою колишніх вихованців дитбудинку про те, що «домашняки» заздрили своїм одноліткам, що знаходяться на повному державному забезпеченні: «Це були голодні роки. Деякі діти дійсно голодували. «Вольняшки» або «домашняки», як ми їх називали… вони дійсно голодували. Тоді люди пухли, ви ж не забувайте…». У дитячому ж будинку всім усього вистачало та ніхто не відчував себе знедоленим. «У дитячому будинку всі були рівні, однакові. Усі діставали той самий кусок хліба і оту саму кашу. Якщо на Жовтневу революцію чи на Перше травня були подарунки, усі однакові діставали. Ніхто – менше, ніхто – більше», - згадує респондент.
http://dn.archives.gov.ua/images/photos/jubilee/original/08_02.jpg
Вулиця Університетська у м. Сталіно. 1961
Особливий інтерес викликають спогади Юрія Шухевича про його перебування в дитячих будинках Донбасу в світі того, наскільки ці заклади готували своїх підопічних до дорослого життя. Як людина вельми далека від вихваляння радянської влади, він вимушений визнати, що дитячі будинки багатьом дали «путівку до життя». «Дивиться, скільки з вихованців дитячих будинків вийшло міністрів, комсомольських робітників та інших радянських діячів», - говорить він. З одного боку, Юрій Шухевич пояснює це тим, що сироти, які знаходилися під державною опікою, піддавалися масованій ідеологічній обробці. «Ми у дитбудинку були замкнені, і з нас вирощували справжніх радянських людей… Бо вважалося, що вони (вихованці дитячих будинків) без зовнішнього впливу, без буржуазних предрасудків. До них було більше довір’я». Проте, з іншого боку, він свідчить, що дитячі будинки допомагали своїм вихованцям інтегруватися в звичайне доросле життя. Ю.Шухевич відзначає, що під час його перебування в дитячих будинках Донбасу, в 1946-1947 роках, спеціалізованої професійної підготовки не було. «Професії не вчили, було трудове виховання. Був вихователь, такий як фізрук, тільки з цього. Вчив якихсь майструвань, столярки, всього такого».
Проте, на прикладі своєї сестри, яка на відміну від брата ще довго залишалася в дитячих будинках Донбасу, Юрій Шухевич продемонстрував, як дитячі будинки допомагали своїм випускникам влаштовувати їхнє життя. Після втечі Юрія Шухевича з Рутченківського дитячого будинку, дочка командира УПА Марія була переведена зі Сталіно до Слов'янська. «У 1948 році її відправили у Слов’янськ, у дитбудинок. Вона там закінчила семирічку, поступила у Дніпропетровський будівельний технікум, закінчила його. Працювала три роки по призначенню у якомусь конструкторському чи не конструкторському закладі. Потім поступила у Львівський політехнічний, закінчила його і живе тепер у Львові», - розповів Ю.Шухевич. Таку високу оцінку ролі дитячого будинку в долі своєї сестри Юрій Романович дав і в інтерв'ю харківській газеті «Время». […]
Джерело: (http://joanerges.livejournal.com/1223126.html#cutid1) Соловей М. О. Спогади Юрія Шухевича про перебування у дитячих будинках Донбасу у 1940-і роки // Нові сторінки історії Донбасу: зб. ст. – Донецьк: ДонНУ, 2009. – Кн. 17-18.
Автор статті поставив перед собою завдання з'ясувати, як Ю. Шухевич оцінював роль дитячих будинків у долі вихованців, у підготовці їх до дорослого життя, які були соціально-побутові умови перебування у дитячих будинках Донбасу (житло, харчування, одяг), чи відчував себе будь-хто знедоленим. Крім того, неабиякій інтерес представляють спогади про те, як син командувача УПА почував себе в ідеологічно чужому оточенні, чи зазнавав він упередженість або дискримінацію з боку інших дітей або вихователів.
Проте в декількох інтерв'ю, поданих кореспондентами газет та електронних засобів масової інформації, Юрій Шухевич лише мигцем згадує цей період свого життя. Тому головним джерелом при підготовці даної статті стали матеріали нарративних інтерв'ю, записаних автором у ході бесід з Юрієм Романовічем у грудні 2007 року.
http://dn.archives.gov.ua/images/photos/jubilee/original/08_01.jpg
Головна вулиця м. Сталіно. 1931
Особлива цінність спогадів Юрія Шухевича про дитячі будинки Донбасу полягає в тому, що він характеризує їх не з погляду дитини, що виросла при радянській владі. Син командира УПА, який став вихованцем радянського дитячого будинку в дванадцятирічному віці, він фактично опинився у ворожій для його сім'ї системі ідеологічних координат. Тому він відразу ж відчув «нав'язливу спрямованість радянського виховання». Спочатку, ще в Чорнобилі, директор дитбудинку вельми рішуче узявся його «перековувати»: «Там мені говорили: бачиш, твій батько став на шлях зради, ти повинен відректися від нього і стати справжньою радянською людиною». Можливо, правду про походження Юрія не знав навіть директор закладу, якому повідомили лише дозовану інформацію про те, що батьки вихованця репресовані як вороги народу.
Проте такий тиск на психіку викликав у підлітка зовсім не ту реакцію, на яку розраховував вихователь, – Юрій вирішив втекти з Чорнобиля разом з сестрою. Він згадує: «За мною приїхав зв’язний мого батька, але спроба не вдалася, нас тоді перекинули подалі». Так діти Романа Шухевича опинилися в Донбасі, в Сталінському дитячому будинку. Тут з Юрієм вже не вели ніякої індивідуальної виховної роботи. Його взагалі ніяк не виділяли із загальної маси сиріт. Тому, як і решта всіх дітей, він повинен був відчувати подяку і вдячність як до СРСР в цілому, так і до товариша Сталіна особисто. «Нас виховували патріотами «великой советской родины». «Товарищ Сталін сказав!», «Велика радянська влада – все для дітей» і так далі, і тому подібне. Навіть плакат такий був, тоді як раз проводилися вибори: «Счастливое детство советской молодежи»,– згадує колишній дітдомовець.
Разом з тим, засуджуючи і не сприймаючи ідеологічну складову радянських дитячих будинків, Юрій Шухевич зберіг про них найтепліші спогади. Перш за все, у бесіді з автором статті він спростував думку, існуючу в сучасній українській публіцистиці та навіть у деяких наукових статтях про те, що сина Романа Чупрінки відправили до спеціального дитячого будинку для дітей «ворогів народу», що його утримували у сиротинці Донбасу як заручника. Насправді в свій перший дитячий будинок – в Чорнобилі – Юрій Шухевич потрапив, як мовиться, інкогніто. «У дитячому будинку з певних міркувань, з огляду на постать батька, мене записали не Шухевичем, а Березинським. Березинська – це дівоче прізвище моєї мами», – розповів Ю.Шухевич в інтерв'ю газеті «Високий замок». Мабуть, з тих саме міркувань при переведенні Юрія Шухевича та його молодшої сестри до Сталінського дитячого будинку у Петровському районі їхнє прізвище «відкоригували» ще раз. «У Чорнобильському дитбудинку я був Березинський, потім – Березанський. Коли мене заарештували, то відновили прізвище. А моя сестра так і залишилися до кінця Березанською, і вчилася під цим прізвищем, і фальшиву метрику їй зробили», – пояснив він у розмові із автором статті.
Аніхто з вихователів, а тим паче – вихованців, – не мали знати, ким є брат та сестра Березанські. «Про це знав лише директор і, можливо, ще хтось з вихователів. Вони, якщо і знали, то від директора. Більше ніхто ні про що не знав... Як мені там (у дитячому будинку) жилося? Та звичайно. Не всі знали. Ну, як не всі? Директор знав, був проінформований МДБ. Що їм сказали – не знаю. Був такий випадок, що директриса сказала: «Хто ваші батьки? Що вони зробили, що вас так перевозять?».
За словами Ю.Шухевича, і Чорнобильський дитячий будинок, і Петровській (нині Петровській район м. Донецька) були звичайними закладами для радянських дітей, які через війну були позбавленими батьківської опіки. А ось дитячий будинок у селі Рутченкове (нині Кировській район м. Донецька), куди його перевели після втечі з Петровського дитбудинку, був дійсно спеціальним. Щоправда, у ньому виховувалися діти не «ворогів народу», а загиблих на фронті воїнів Червоної Армії. Ю.Шухевич відзначає, що переведення його до цього закладу не було покаранням за втечу. «Коли я втік з Петрівки, мене направили до Рутченкова. Це не було покарання, це був просто інший будинок», – зазначає він.
Але насправді син командувача УПА був прийнятий до дитячого будинку, що вважався у той час елітним. Саме такими, використовуючи сучасну термінологію, слід вважати спеціальні дитячі будинки повоєнного часу. Вони були створені в Україні згідно постанови Раднаркому УРСР і ЦК КП(б) У «Об организации помощи детям-сиротам, родители которых погибли в боях или замучены и расстреляны фашистскими захватчиками» від 27 березня 1943 р. Їх відкривали у всіх звільнених від окупації районах. У цих спецдитбудинках норми харчування були вищими, а асортимент продуктів – різноманітнішим, ніж в інших дитячих виховних установах. Проте сам Юрій Шухевич особливої різниці між звичайним дитячим будинком і спеціальним не побачив. «Практично різниці між звичайними та спеціальними будинками не було: і там, і там були як діти, батьки яких загинули на війні, так і ті, що стали сиротами з інших обставин», - згадує він.
http://dn.archives.gov.ua/images/docums/oblast/obl_3/08.jpg
Будівля обласної бібліотеки. Сталіно. 1956
У дитячому будинку на Петровці, за словами Шухевича, виховувалося близько 150 дітей - як хлопчиків, так і дівчаток. У Рутченківській спецдитбудинок приймали тільки хлопчиків, яких, за спогадами вихованця, налічувалося близько ста осіб. Юрій Шухевич, хоч і втік з обох дитячих будинків, дуже тепло відзивається про своїх товаришів. «У дітей, що ростуть у дитячому будинку, перш за все відчувається солідарність. У дитбудинку є свої правила співжиття. З одного боку, досить суворі, з іншого – дуже справедливі. За різні непохвальні вчинки діти між собою один одного карали. Але була справедливість. Іноді вони вимагали від них якихось послуг, і з часом утворювалась своєрідна кліка», – розповів він автору статті. Слід зазначити, що і в інших інтерв'ю Ю.Шухевич неодноразово відзначав, що у дитячих будинках Донбасу він «відчував атмосферу єдиної родини».
Добре відгукується колишній вихованець і про педагогічний персонал донецьких дитячих будинків. За його словами, керівництво та вихователі нормально відносилися до дітей, а якщо і проявляли суворість, то «у доброму розумінні цього слова». Щоправда, директор Рутченківського дитячого будинку, колишній військовий, за спогадами Юрія Шухевича, дозволяв по відношенню до вихованців рукоприкладство, за що і був звільнений. «Нашого директора зняли з роботи по тій самій причині, що він наразі дозволяв собі хлопцям врізати, ляпісу дати. Хлопці написали десь у райком партії, його зняли з роботи. Правда, він потом став директором школи, але неприємності мав». При цьому Юрій Шухевич відзначає, що випадки насильства над дітьми в його дитбудинківській практиці були великою рідкістю.
Оцінку професійній підготовці педагогів та працівників дитячих будинків Донбасу підліток Шухевич дати не зміг. Він пригадав, що деякі вчителі прийшли до них працювати із загальноосвітніх шкіл, вихователі – мали якийсь досвід педагогічної роботи, а піонерська вожата не закінчила навіть десятирічку. «Але, порівняно з нашим рівнем, цього було достатньо», – констатує колишній вихованець.
Цікаві спогади Юрія Шухевича як свідка деукраїнізації Донбасу. «Я жив у Донбасі в 1947-му році в дитячому будинку, ходив до школи, бував у Сталіно (сучасному Донецьку), і там було повно українських шкіл, село говорило українською, по селах усюди були українські школи. Ви питали, а чи коли-небудь Донбас був українським? Був. За моєї пам’яті був. Багато моїх знайомих з цього регіону вчилися до війни в українських школах, а після війни в Донецьку поступово не стало жодної української школи», - розповів він, виступаючи 9 листопада 2001 року на семінарі «Український федералізм: політичні аспекти» у Львові.
Проте, як з'ясувалося в ході особистої бесіди з паном Шухевичем, будучи вихованцем дитячого будинку виходець із західної України не відчував на собі тиску щодо мови навчання. Теоретично, Юрій міг вчитися в українській школі, але вона розташовувалася далеко від його дитячого будинку. «В донецьких дитячих будинках говорили по-російськи, і я говорив по-російськи. До війни у самому місті були українські школи, а після війни я вже не знаю у самому місті українських шкіл, тільки російські. А у сілах були українські. Я міг з Петрівки ходити до Мандрикіна до української школи, але це трохи далеко. А поруч була російська школа, і я ходив у російську школу», - розповів Ю.Шухевич. У інтерв'ю донецькому інтернет-виданню «Остров» пан Шухевич також підтвердив, що навколо Сталіно було достатньо шкіл з українською мовою викладання: «Мандриківка, Оленівка, вони всі говорили по-українськи».
Розповідаючи про соціально-побутові умови перебування в дитячих будинках Донбасу, Юрій Шухевич повідомив, що особисто йому не довелося стикатися з проблемами браку житлових приміщень або спальних місць. Що стосується харчування, то вихованці дитячих будинків жили, за словами Шухевича, «трішки упроголодь».
При цьому, пояснює він, це не означає, що діти ходили голодними. «Ліжок в нас вистачало, їжа, дійсно була скромна, ми були трохи голодні. Але це ж діти. Діти ростуть, діти рухливі… Ми жили трошки впроголодь. Не в тому розумінні, що були голодними, голодували, але їжа була скромна. Тепер, переглядаючи ці часи, не скажу, що було погано…», – розповів він автору статті. Пристойним виглядав, на думку Шухевича, й одяг вихованця дитячого будинку. Одяг був скромним, але їм були забезпечені всі. «Одяг теж був скромний, усі одівалися однаково: у дівчат однакові сукні, у хлопців – однакові штані і куртки».
Далеко не всі діти, що мали батьків, в післявоєнні роки могли похвалитися такими нарядами. У своїх спогадах Юрій Шухевич неодноразово звертає увагу на те, що в плані матеріального забезпечення вихованці дитячих будинків знаходилися у вигіднішому, ніж домашні діти положенні. Ю.Шухевич підтвердив інформацію, отриману автором в бесіді з групою колишніх вихованців дитбудинку про те, що «домашняки» заздрили своїм одноліткам, що знаходяться на повному державному забезпеченні: «Це були голодні роки. Деякі діти дійсно голодували. «Вольняшки» або «домашняки», як ми їх називали… вони дійсно голодували. Тоді люди пухли, ви ж не забувайте…». У дитячому ж будинку всім усього вистачало та ніхто не відчував себе знедоленим. «У дитячому будинку всі були рівні, однакові. Усі діставали той самий кусок хліба і оту саму кашу. Якщо на Жовтневу революцію чи на Перше травня були подарунки, усі однакові діставали. Ніхто – менше, ніхто – більше», - згадує респондент.
http://dn.archives.gov.ua/images/photos/jubilee/original/08_02.jpg
Вулиця Університетська у м. Сталіно. 1961
Особливий інтерес викликають спогади Юрія Шухевича про його перебування в дитячих будинках Донбасу в світі того, наскільки ці заклади готували своїх підопічних до дорослого життя. Як людина вельми далека від вихваляння радянської влади, він вимушений визнати, що дитячі будинки багатьом дали «путівку до життя». «Дивиться, скільки з вихованців дитячих будинків вийшло міністрів, комсомольських робітників та інших радянських діячів», - говорить він. З одного боку, Юрій Шухевич пояснює це тим, що сироти, які знаходилися під державною опікою, піддавалися масованій ідеологічній обробці. «Ми у дитбудинку були замкнені, і з нас вирощували справжніх радянських людей… Бо вважалося, що вони (вихованці дитячих будинків) без зовнішнього впливу, без буржуазних предрасудків. До них було більше довір’я». Проте, з іншого боку, він свідчить, що дитячі будинки допомагали своїм вихованцям інтегруватися в звичайне доросле життя. Ю.Шухевич відзначає, що під час його перебування в дитячих будинках Донбасу, в 1946-1947 роках, спеціалізованої професійної підготовки не було. «Професії не вчили, було трудове виховання. Був вихователь, такий як фізрук, тільки з цього. Вчив якихсь майструвань, столярки, всього такого».
Проте, на прикладі своєї сестри, яка на відміну від брата ще довго залишалася в дитячих будинках Донбасу, Юрій Шухевич продемонстрував, як дитячі будинки допомагали своїм випускникам влаштовувати їхнє життя. Після втечі Юрія Шухевича з Рутченківського дитячого будинку, дочка командира УПА Марія була переведена зі Сталіно до Слов'янська. «У 1948 році її відправили у Слов’янськ, у дитбудинок. Вона там закінчила семирічку, поступила у Дніпропетровський будівельний технікум, закінчила його. Працювала три роки по призначенню у якомусь конструкторському чи не конструкторському закладі. Потім поступила у Львівський політехнічний, закінчила його і живе тепер у Львові», - розповів Ю.Шухевич. Таку високу оцінку ролі дитячого будинку в долі своєї сестри Юрій Романович дав і в інтерв'ю харківській газеті «Время». […]
Джерело: (http://joanerges.livejournal.com/1223126.html#cutid1) Соловей М. О. Спогади Юрія Шухевича про перебування у дитячих будинках Донбасу у 1940-і роки // Нові сторінки історії Донбасу: зб. ст. – Донецьк: ДонНУ, 2009. – Кн. 17-18.