Махатма
11.04.2010, 20:20
http://www.ukrnationalism.org.ua/get/img.cgi?n=5698
Олесь Хоменко
Цей острів (70 тис.кв.км.), який ще називають Зеленим і який кельти, предки теперішніх ірландців, заселили ще в 4ст. до нашої ери, має нещастя бути сусідом Великобританії. Починаючи з 1169р. англійці здійснювала туди винищувальні походи. Лише Олівер Кромвель „скоротив” автохтонне населення Ірландії з 1,5млн. у 1646р. до 850тис. у 1652р. У 1845-47р.р. внаслідок голодомору на острові померло понад 1млн. чоловік, а ще понад 1,5млн. емігрували. Тепер у США живе ірландців у кілька разів більше, ніж на Батьківщині. „Звільненоочищені” землі не залишились кинутими напризволяще: вони масово заселялись англійцями. Здавалось, що фізично знищений, знекровлений, асимільований народ не виживе. Але трапилось неочікуване: під тиском непримиримої боротьби ІРА колонізатори змушені були визнати незалежність Ірландії, але її північний схід — ОЛЬСТЕР — залишили за собою. З 1969р. ІРА центр своєї діяльності переносить на ці терени і з того часу тут іде безперервна боротьба за волю.
Вісім віків безуспішно намагалася Англія покорити Ірландію і Ірландців.
Земля горіла під ногами і не було числа жертвам з обох боків. Здавалося, що ріки пролитої людської крові спонукають-таки обидві сусідні держави як відмовити собі та своїм народам мати мир. Але північна частина о.Ейре не здавалася, метрополія — не відступала.
Перший „експедиційний” корпус в Ірландію відправив ще король Генріх IІ в 1169 році. І з того часу не мали ці землі в Північній Ірландії спокою та миру. В ХІІст. терени Ольстеру були вже підпорядковані англійській короні. Спідлення провідної верстви та постійні чвари між кланами ірландських вождів Ленстера та Ольстера призводять до того, що в ХІІІст. ірландці вже мали на своїй шиї важке ярмо Плантагенетів. Нарід стогнав в ярмі, а „вожді”, які ніяк не могли знайти між собою порозуміння, тільки й знали, що посилали до Папи Римського гінців зі „сльозливими” листами про допомогу, жаліючись на англійців: „…вони зі своєю силою та підступництвом напали на наш народ і намагалися повністю його знищити…”. Така безхребетність та недалекоглядність „вождів” ірландського народу, їх неспроможність об’єднатися і підняти народ на спротив загарбникам врешті-решт призвели до трагічних наслідків.
Вже в 1541 році англійський король Генріх VIII приймає титул короля Англії та Ірландії. Швидкими темпами йде колонізація територій, створюються пейли (англійські колонії), знищується клановість, йде насадження нової „національної” верхівки. Наслідки такої безапеляційної політики Англії по відношенню до своєї колонії даються взнаки і по сьогодні кривавими сутичками на вулицях міст Північної Ірландії та невщухаючою „війною в натовпі”, відгомін якої все частіше в останній час відчуває на собі сама Англія.
А тоді це виливалося лише в окремі вибухи повстань, зокрема під керівництвом Шона О’Нейла та Десмонда в 1579-1583рр., Тірона і Пірконеля в 1595-1603рр. Частіше за все приводом до цих повстань слугувала міжконфесійна боротьба та прагнення відновити „давні свободи”. На жаль, поразки ірландців в цих повстаннях призвели до остаточної конфіскації їхніх земель та заселення їх колоністами, знищуються залишки ірландської провідної верстви. ІІід час останнього повстання в 1595-1603рр. намісник англійської корони лорд Маунтджой доповідав королеві Єлизаветі з Ірландії:
„Вашій Величності немає над чим керувати в цій країні, хіба що над купами попелу та мертвими”. Але, не дивлячись на це, командуючий англійською армією в Ірландії Дж.Ормонд отримує наказ від 23 лютого 1641 року, в якому, зокрема, говориться:
„…завдавати шкоди, вбивати, здирати шкіру і знищувати повстанців всіма засобами і можливостями”. Ірландський нарід продовжує свою боротьбу, не дивлячись на жорстокість англійців, вона навіть набирає більш чіткого спрямування. Починаючи відтоді і по сьогодні вони не складають зброю, вони не ховаються в „крайні” хати, вони захищають Батьківщину від зайд та загарбників.
Програвши у відкритих військових діях, котрі розгорталися під час вищезгаданих повстань, ірландці змушені були вдатися до підпільної боротьби. Весь цей час не згасають вибухи повстань, чиниться відчайдушний спротив окупантам. Гинуть незламні, на зміну їм приходять нові бійці. Боротьба набирає вже організованих форм, утворюються перші організації та братства. Постійно тероризують загарбників та власних запроданців таємні селянські організації „Білі хлопці”, „Дубові хлопці”, „Хлопці Світанку”, „Ріббоніти”. Загальноєвропейські політичні процеси середини-кінця XIXст. не обходять і Ірландію. Відбувається „національне пробудження” ірландців, наслідком чого є виникнення нових організацій: „Молода Ірландія” (заснована 1842р.) та „Ірландське революційне братство” (засноване в 1858р.). Весь цей час не вщухають вибухи повстань. В 1848 році ірландці б’ють загарбників під проводом Ф.Лалорома та Дж.Мітчела. Знову поразка, знову боротьба. З виникненням „Ірландського революційного братства” активізуються фенії. При спробі повстання в 1867р. фенії вдаються до терору як форми боротьби.
Початок XX ст. характеризується для Ірландії активізацією боротьби за самоврядування на своїй власній землі. В 1905р. Артуром Гриффітсом засновується партія Шінн Фейн („ми самі”), яка на противагу ідеї самоврядування висуває вже ідею повної національної незалежності. В цей час процеси національного самовизначення ірландців викликають різке занепокоєння в стані мешканців Ольстеру, позаяк вже тоді там більшість складали переселенці-англійці (переважно протестанти) та ті, хто однозначно давно вже усвідомлював себе англійцем. Серед них починають стихійно створюватися т. зв. „самооборонні відділи”, які згодом починають і озброюватися. Створюється Юніоністська Ліга. Боротьба набирає вже локального характеру. І головною ареною її передусім стає Ольстер.
Відбуваються перші криваві сутички між юніоністами (мають назву від „Юніон Джек” (назва англійського прапору), відомі своїм гімном „Я народився під „Юніон Джек”) та ірландцями католиками. На противагу бандам юніоніста Карсона, котрі затероризували католицьке населення Ольстеру, починають створюватись і перші напіввійськові формування ірландців. Так, в кінці 1913р. з ініціативи „Ірландського революційного братства” створюється організація „Ірландські волонтери”.
В 1919р. ще зовсім молода партія Шінн Фейн виграє вибори до британського парламенту. Вона взяла 73 місця з 105 „ірландських”. Перемога цієї партії, ще дійсно молодої, засвідчила в першу чергу не слабкість ворогів, а лише повну підтримку виборцями гасел і дій, з якими ця партія йшла на вибори. Найголовнішими з них були — політична самостійність Ірландії та сприяння розвиткові національної промисловості. Річ у тім, що після розподілу Ірландії вузькоспеціалізована промисловість Ольстеру (суднобудівництво, виробництво полотняних тканин, швейна промисловість) майже цілком була зорієнтована на англійський ринок збуту і повністю залежала від кон’юнктури Англії. В економічному відношенні Ольстер виявився лише придатком для метрополії. Саме тому і сьогоднішнє становище в Північній Ірландії таке, що більшість її підприємств належить англійському капіталу. Про засилля іноземного капіталу свідчать офіційні дані: понад 45% великих фірм та підприємств належать Англії, 20% — США, 10% — капіталу країн „Спільного ринку”.
Здавалося б, при такому розкладі в ірландській делегації до англійського Вестмінстеру можна було б розраховувати на вирішення наболілих питань парламентським шляхом. Але британська окупаційна влада та юніоністи довели становище в Ольстері до такої кризи, що вирішення жодних питань не могло відбутися шляхом переговорів чи якогось голосування. Розпочиналась неприхована боротьба не на життя, а на смерть. Саме тому категорично не погоджуючись з політикою Англії на землях Ольстеру, депутати від Шінн Фейн відмовилися брати участь в роботі британського парламенту 21 січня 1919р. Вони провели засідання перших ірландських установчих зборів. Не дивлячись на те, що 36 із 73-х обраних від Шінн Фейн депутатів перебували у в’язниці та на активне бойкотування з боку юніоністів, збори все ж таки відбулися. На них була прийнята Декларація незалежності Ірландії, яка проголошувала встановлення Ірландської республіки та створення Ірландського національного парламенту (Дойла). Президентом та головою уряду Ірландської республіки стає Єймон де Валлера (1882-1973). Він вихідець з військової організації „Ірландські волонтери”, активний учасник і керівник Дублінського повстання 1916 року, за що був засуджений окупаційною владою до страти, яку потім замінили довічним ув’язненням. З 1917р. — лідер партії Шінн Фейн. В 20-х роках очолював війська республіканців у громадянській війні проти прихильників розподілу Ірландії. З 1959 року і до своєї смерті обіймав посаду президента Ірландії.
Офіційний Лондон не змусив себе довго чекати. У вересні 1919р. англійська влада оголосила ірландський парламент та уряд поза законом та заборонила діяльність всіх партій та організацій проірландської орієнтації. Так розпочалася англо-ірландська війна 1919-1921рр. Саме з цього моменту розпочинається історія Ірландської Республіканської Армії (ІРА).
Створені відділи ІРА після підпорядкування міністерству оборони Ірландії організації „Ірландські волонтери” та інших напіввійськових та самооборонних структур. Вже 01.09.1919р. відділи ІРА розпочинають напади на казарми англійських військ та поліційні управи. З боку англійців та юніоністів розпочинається безпрецедентне полювання на ірландців-католиків. Так, лише 21 листопада 1920 року на стадіоні в Дубліні англійцями було розстріляно 73 мирних мешканці. У самий розпал бойових дій, в березні 1920 року, Вестмінстер прийняв Акт про управління Ірландією. Цим законом був затверджений парламент для шести графств Ольстеру (Антрим, Арма, Деррі, Даун, Фермана та Тірон). Фактично, цим англійці хотіли трохи зм’якшити вкрай загострену ситуацію та „купити” ірландців. Але незламна ІРА продовжувала бойові дії, їх не цікавили якісь половинчасті рішення. Вони хотіли перемоги!
До весни 1920р. ІРА вибила королівські війська практично з усіх населених пунктів Ірландії. А вже влітку відділи ІРА зросли в чисельності до 100 тис. чоловік. Продовжується крайня поляризація суспільства. „Око за око, кров за кров”. Юніоністи вдаються до кривавих погромів та відвертого гоніння на ірландців-католиків в Ольстері. В листопаді 1920р. отримав офіційне визнання Лондону як сила „забезпечення порядку” т.зв. „корпус ольстерських добровольців”, що його уряд Ллойд Джорджа розцінював як свою „п’яту колону” в Ольстері. Ця організація добре фінансувалася, була моторизованою та озброєною. Звичайно ж, складалася вона з юніоністів та їх прихильників.
23 грудня 1920р. після гучної церемонії підписання акту про управління Ірландією, англійським королем Георгом V розподіл Ірландії був узаконений. Уряд шести графств Ольстеру очолив запеклий юніоніст Дж.Крейг. Так, тільки оголосивши незалежність, Ірландія, знаходячись у вогні війни, практично її втратила. Лондон же продовжував політику геноциду щодо ірландців. Як і раніше, Англія вирішила остаточно перебрати Північну Ірландію до своїх рук.
До бунтівного Ольстеру відправлялися переселенці, переважно з англійців та шотландців. Будинки для них під час погромів звільняли юніоністи, а гроші на відправку першого ешелону зібрали лондонські буржуа.
В такому становищі навесні 1921р. на виборах до парламенту Північної Ірландії перевагу вже отримали юніоністи (40 мандатів з 52-х). Проте війна продовжується і йде зі змінним успіхом. Руїни та численні жертви спонукають-таки частину керівництва Шінн Фейн (Косгрейв, Коллінз) піти на компроміс із англійцями. 6 грудня 1921р. Гріффітс та Коллінз з одного боку та Ллойд Джордж, Чемберлен та Черчілль з іншого підписали в Лондоні договір „Статті угоди між Англією та Ірландією”. 7 січня 1922р. юніоністська більшість в парламенті Ірландії схвалила угоду. Проти неї виступали тільки ІРА та непримирима частина Шінн Фейн. Саме підписання цього договору і спричинило розкол в Шінн Фейн та ІРА на тих, хто покладав надії на переговорний процес, і на тих, хто сподівався лише на силу, підкріплену зброєю. Через два місяці після цих подій загони ІРА почали активні військові дії. Цим вони розпочинають громадянську війну, цим вони себе ставлять поза законом. Тепер проти них всі — і „свої”, і юніоністи, і англійці. Тоді Катал Єулдінг (один з керівників ІРА) скаже: „…ми боролися за незалежність Ірландії, не маючи для цього якогось плану, ми плануємо лише саму боротьбу, ми ніколи не могли надіятися на успіх, тому, що ми ніколи не планували досягнення успіху”.
В пеклі цієї війни навіть колишні соратники опиняються по обидва боки барикади. Так, де Валлєра виступає за продовження боротьби і очолює війська республіканців, в той же час його колишній товариш ще по дублінському повстанню 1916р. Коллінз 22.08.1922р. гине від куль ІРА. Вони не пробачили йому поступливості при підписанні договору від 6 грудня 1921 року.
Скориставшись тимчасовим перемир’ям з деякими лідерами республіканців, новий республіканський уряд Дж.Крейга проводить вибори в Дойл, схвалює Конституцію, робить вигляд цілковитої миролюбності… і в той же час віддає наказ про наступ на частини ІРА.
Сили були нерівні. З 28 червня до 5 липня 1922 року оборонявся та впав Дублін. Геройськи загинув К.Бругге — військовий міністр республіканців. Розстріляні лідери ІРА О’Коннер та Меллоуз. Де Валлера (який, до речі, служив в ІРА звичайним майором) як президент та голова уряду незалежної Ірландії віддає наказ про перехід ІРА у підпілля, продовжуючи війну шляхом терору.
В свою чергу юніоністи, відчуваючи смак перемоги, переходять до відвертого розгулу. Так, в період з 21 червня 1921 року по 18 червню 1922 року вони вбили 428 ірландців-католиків, 1766 чол. — важко поранили, близько 9 тис. чол. — втратили роботу, близько 24 тис. чол. — втратили свої домівки в результаті погромів. Цікаво, як тодішній парламент Північної Ірландії реагував на події, що відбувалися. У березні 1922р. юніоністська більшість в парламенті приймає „Акт про громадянські повноваження”, де влада і поліція отримала дозвіл проводити без дозволу арешти осіб, підозрюваних в діях „котрі призводять до порушення громадянського спокою”, та утримувати їх під арештом необмежений термін часу без висування звинувачення. Поліції дозволялось входити у житлові приміщення в будь-який час доби та проводити обшуки без попередження, здійснюючи при цьому тілесні покарання. Влада ж у разі „безпорядків11 мала право вводити комендантську годину та забороняти проведення різних зібрань, навіть ярмарків. Цей „акт” мав список „незаконних” організацій, де однією з перших була ІРА. В 1932 році він був замінений „Законом про надзвичайні повноваження”. А в грудні 1956р. як доповнення до цього „закону” уряд ввів систему інтернування — ув’язнення без суду та слідства.
Але й після такого тиску ІРА продовжує діяти. На розгул юніоністів ІРА відповідає вбивством прем’єр-міністра О’Хіттінса 10 липня 1922р. А вже при активній допомозі ІРА у січні 1932р. на виборах перемагає партія Фіана Файл (в перекладі „солдати долі”), засновником якої був все той же де Валлера. В цей же час можливою стала реабілітація ІРА. Вона відразу ж починає активні бойові дії проти Англії, проводячи митно-прикордонну війну на протязі 1932-1938рр, Відчуваючи посилення впливу ІРА, Лондон вдається до організації брудних провокацій. Так, влітку 1932р. та восени 1934р. ними організовуються та фінансуються т.зв. виступи „синьосорочечників” від партії Фінне Гейл. Набираючи сили, ЕРА жорстоко придушує ці антидержавні виступи. Загони „синіх сорочок” розпущені, діяльність компартії заборонена.
В період 2-ої світової війни, хоча уряд Ірландії офіційно зайняв нейтралітет, мотивуючи його тим, що не може мати жодного союзу з Англією, все ж таки піддався на прямий тиск Лондону й заборонив діяльність ІРА. Керівництво ІРА потрапляє до концтаборів. Але по закінченні війни, вже на початку 50-х років ІРА знову заявила про себе, розпочавши бойові дії на кордоні з Ольстером. В ті роки було проведено понад 600 бойових акцій. Наприкінці 50-х років керівництво ІРА бере участь у створенні Асоціації захисту громадянських прав у Північній Ірландії. Порушення цих прав в Ольстері набрало такого розмаху, що навіть завжди „неуважна” європейська „спільнота” звернула на них увагу, розпочавши розслідування комісії Європейського суду. Це вже пізніше (18 січня 1978р.) Європейський суд визнає, що Великобританія повністю винна в порушенні ст.3 Європейської конвенції про права людини і несе відповідальність за жорстоке і принижуюче гідність людини поводження з затриманими та ув’язненими в Північній Ірландії. Терор окупаційних військ та юніоністів проти мирного населення вже носив відверто невмотивовашй характер. Людей хапали і вбивали лише за те, що вони католики, що вони ірландці. Переполоханий північноірландський уряд, щоб якось пом’якшити ситуацію, набирається мужності і оголошує поза законом організацію, на руках якої найбільше крові невинних людей — „корпус ольстерських добровольців”. В той же час, захисниця ірландського населення ІРА знаходиться в підпіллі та діє поза законом ще з часів громадянської війни 1922-1923рр.
Перебуваючи в таких несприятливих умовах, оточені з усіх боків ворогами, знаходячись під постійним тиском, відчуваючи небезпеку для свого життя на кожному кроці, звичайно ж не всі змогли витримати напругу і темпи боротьби і в Шінн Фейн, і в самій ІРА. В 1970р. ІРА розколюється на два табори — т.зв. „офіційна” ІРА, котра припинила збройну боротьбу і перейшла до роз’яснювальної роботи в масах, та „тимчасова” ІРА, котра залишилась вірною своїм ідеям та тактиці ведення збройної боротьби проти поневолювачів. Слід відзначити, що згодом, в середині 70-х років „офіційна” ІРА взагалі припинила свою діяльність, так в повній мірі і не виконавши своєї місії, але цьому сприяли ще й дії колишніх товаришів по зброї з „тимчасової” ІРА, котрі не змогли пробачити зради ідеалам боротьби за свободу Батьківщини і не втрачали нагоди вдарити „офіційників”. Боротьба продовжується. В ті часи Шин Кеенан (з „тимчасової” ІРА) заявив: „Застосовувати зброю та бомби — це не якась національна розвага, це методи, до яких ми змушені були вдатись, коли англійці оголосили війну ІРА…” І ця війна триває, не зупиняючись ні на один день. Війна на тотальне знищення з боку одних, війна, як єдиний засіб захисту з боку інших. Англійці і тоді, і зараз, „замилюють очі” всьому світові тим, що вони утримують там великий армійський та поліційний корпус начебто лише для „збереження спокою та миру на вулицях міст Північної Ірландії”. Що вони такі миролюбні та люб’язні до ірландців-католиків і давно б їх мали за слухняних „молодших братів”, якби не ота „хижа” ІРА. А відтак вони такі законослухняні, що не зробили б жодного пострілу в Ольстері, якби не постійна стрілянина та провокації з боку отієї „підступної” ІРА. Таким чином проводилась і проводиться підла кампанія на створення в свідомості громадськості світу викривленого образу „ірландських терористів-головорізів, кровожерливих маніяків”. І цьому вірять. І вже сьогодні кожна згадка про ІРА супроводжується в пресі обов’язковим — „тероризм”. Хоча, як раніше, так і зараз цим хлопцям по великому рахунку все одно, як там їх хтось називає, вони продовжують захищати свої родини, своє право на свободу, свою Батьківщину. Єдине, що вони роблять, — це адекватно відповідають на терор та беззаконня.
Олесь Хоменко
Цей острів (70 тис.кв.км.), який ще називають Зеленим і який кельти, предки теперішніх ірландців, заселили ще в 4ст. до нашої ери, має нещастя бути сусідом Великобританії. Починаючи з 1169р. англійці здійснювала туди винищувальні походи. Лише Олівер Кромвель „скоротив” автохтонне населення Ірландії з 1,5млн. у 1646р. до 850тис. у 1652р. У 1845-47р.р. внаслідок голодомору на острові померло понад 1млн. чоловік, а ще понад 1,5млн. емігрували. Тепер у США живе ірландців у кілька разів більше, ніж на Батьківщині. „Звільненоочищені” землі не залишились кинутими напризволяще: вони масово заселялись англійцями. Здавалось, що фізично знищений, знекровлений, асимільований народ не виживе. Але трапилось неочікуване: під тиском непримиримої боротьби ІРА колонізатори змушені були визнати незалежність Ірландії, але її північний схід — ОЛЬСТЕР — залишили за собою. З 1969р. ІРА центр своєї діяльності переносить на ці терени і з того часу тут іде безперервна боротьба за волю.
Вісім віків безуспішно намагалася Англія покорити Ірландію і Ірландців.
Земля горіла під ногами і не було числа жертвам з обох боків. Здавалося, що ріки пролитої людської крові спонукають-таки обидві сусідні держави як відмовити собі та своїм народам мати мир. Але північна частина о.Ейре не здавалася, метрополія — не відступала.
Перший „експедиційний” корпус в Ірландію відправив ще король Генріх IІ в 1169 році. І з того часу не мали ці землі в Північній Ірландії спокою та миру. В ХІІст. терени Ольстеру були вже підпорядковані англійській короні. Спідлення провідної верстви та постійні чвари між кланами ірландських вождів Ленстера та Ольстера призводять до того, що в ХІІІст. ірландці вже мали на своїй шиї важке ярмо Плантагенетів. Нарід стогнав в ярмі, а „вожді”, які ніяк не могли знайти між собою порозуміння, тільки й знали, що посилали до Папи Римського гінців зі „сльозливими” листами про допомогу, жаліючись на англійців: „…вони зі своєю силою та підступництвом напали на наш народ і намагалися повністю його знищити…”. Така безхребетність та недалекоглядність „вождів” ірландського народу, їх неспроможність об’єднатися і підняти народ на спротив загарбникам врешті-решт призвели до трагічних наслідків.
Вже в 1541 році англійський король Генріх VIII приймає титул короля Англії та Ірландії. Швидкими темпами йде колонізація територій, створюються пейли (англійські колонії), знищується клановість, йде насадження нової „національної” верхівки. Наслідки такої безапеляційної політики Англії по відношенню до своєї колонії даються взнаки і по сьогодні кривавими сутичками на вулицях міст Північної Ірландії та невщухаючою „війною в натовпі”, відгомін якої все частіше в останній час відчуває на собі сама Англія.
А тоді це виливалося лише в окремі вибухи повстань, зокрема під керівництвом Шона О’Нейла та Десмонда в 1579-1583рр., Тірона і Пірконеля в 1595-1603рр. Частіше за все приводом до цих повстань слугувала міжконфесійна боротьба та прагнення відновити „давні свободи”. На жаль, поразки ірландців в цих повстаннях призвели до остаточної конфіскації їхніх земель та заселення їх колоністами, знищуються залишки ірландської провідної верстви. ІІід час останнього повстання в 1595-1603рр. намісник англійської корони лорд Маунтджой доповідав королеві Єлизаветі з Ірландії:
„Вашій Величності немає над чим керувати в цій країні, хіба що над купами попелу та мертвими”. Але, не дивлячись на це, командуючий англійською армією в Ірландії Дж.Ормонд отримує наказ від 23 лютого 1641 року, в якому, зокрема, говориться:
„…завдавати шкоди, вбивати, здирати шкіру і знищувати повстанців всіма засобами і можливостями”. Ірландський нарід продовжує свою боротьбу, не дивлячись на жорстокість англійців, вона навіть набирає більш чіткого спрямування. Починаючи відтоді і по сьогодні вони не складають зброю, вони не ховаються в „крайні” хати, вони захищають Батьківщину від зайд та загарбників.
Програвши у відкритих військових діях, котрі розгорталися під час вищезгаданих повстань, ірландці змушені були вдатися до підпільної боротьби. Весь цей час не згасають вибухи повстань, чиниться відчайдушний спротив окупантам. Гинуть незламні, на зміну їм приходять нові бійці. Боротьба набирає вже організованих форм, утворюються перші організації та братства. Постійно тероризують загарбників та власних запроданців таємні селянські організації „Білі хлопці”, „Дубові хлопці”, „Хлопці Світанку”, „Ріббоніти”. Загальноєвропейські політичні процеси середини-кінця XIXст. не обходять і Ірландію. Відбувається „національне пробудження” ірландців, наслідком чого є виникнення нових організацій: „Молода Ірландія” (заснована 1842р.) та „Ірландське революційне братство” (засноване в 1858р.). Весь цей час не вщухають вибухи повстань. В 1848 році ірландці б’ють загарбників під проводом Ф.Лалорома та Дж.Мітчела. Знову поразка, знову боротьба. З виникненням „Ірландського революційного братства” активізуються фенії. При спробі повстання в 1867р. фенії вдаються до терору як форми боротьби.
Початок XX ст. характеризується для Ірландії активізацією боротьби за самоврядування на своїй власній землі. В 1905р. Артуром Гриффітсом засновується партія Шінн Фейн („ми самі”), яка на противагу ідеї самоврядування висуває вже ідею повної національної незалежності. В цей час процеси національного самовизначення ірландців викликають різке занепокоєння в стані мешканців Ольстеру, позаяк вже тоді там більшість складали переселенці-англійці (переважно протестанти) та ті, хто однозначно давно вже усвідомлював себе англійцем. Серед них починають стихійно створюватися т. зв. „самооборонні відділи”, які згодом починають і озброюватися. Створюється Юніоністська Ліга. Боротьба набирає вже локального характеру. І головною ареною її передусім стає Ольстер.
Відбуваються перші криваві сутички між юніоністами (мають назву від „Юніон Джек” (назва англійського прапору), відомі своїм гімном „Я народився під „Юніон Джек”) та ірландцями католиками. На противагу бандам юніоніста Карсона, котрі затероризували католицьке населення Ольстеру, починають створюватись і перші напіввійськові формування ірландців. Так, в кінці 1913р. з ініціативи „Ірландського революційного братства” створюється організація „Ірландські волонтери”.
В 1919р. ще зовсім молода партія Шінн Фейн виграє вибори до британського парламенту. Вона взяла 73 місця з 105 „ірландських”. Перемога цієї партії, ще дійсно молодої, засвідчила в першу чергу не слабкість ворогів, а лише повну підтримку виборцями гасел і дій, з якими ця партія йшла на вибори. Найголовнішими з них були — політична самостійність Ірландії та сприяння розвиткові національної промисловості. Річ у тім, що після розподілу Ірландії вузькоспеціалізована промисловість Ольстеру (суднобудівництво, виробництво полотняних тканин, швейна промисловість) майже цілком була зорієнтована на англійський ринок збуту і повністю залежала від кон’юнктури Англії. В економічному відношенні Ольстер виявився лише придатком для метрополії. Саме тому і сьогоднішнє становище в Північній Ірландії таке, що більшість її підприємств належить англійському капіталу. Про засилля іноземного капіталу свідчать офіційні дані: понад 45% великих фірм та підприємств належать Англії, 20% — США, 10% — капіталу країн „Спільного ринку”.
Здавалося б, при такому розкладі в ірландській делегації до англійського Вестмінстеру можна було б розраховувати на вирішення наболілих питань парламентським шляхом. Але британська окупаційна влада та юніоністи довели становище в Ольстері до такої кризи, що вирішення жодних питань не могло відбутися шляхом переговорів чи якогось голосування. Розпочиналась неприхована боротьба не на життя, а на смерть. Саме тому категорично не погоджуючись з політикою Англії на землях Ольстеру, депутати від Шінн Фейн відмовилися брати участь в роботі британського парламенту 21 січня 1919р. Вони провели засідання перших ірландських установчих зборів. Не дивлячись на те, що 36 із 73-х обраних від Шінн Фейн депутатів перебували у в’язниці та на активне бойкотування з боку юніоністів, збори все ж таки відбулися. На них була прийнята Декларація незалежності Ірландії, яка проголошувала встановлення Ірландської республіки та створення Ірландського національного парламенту (Дойла). Президентом та головою уряду Ірландської республіки стає Єймон де Валлера (1882-1973). Він вихідець з військової організації „Ірландські волонтери”, активний учасник і керівник Дублінського повстання 1916 року, за що був засуджений окупаційною владою до страти, яку потім замінили довічним ув’язненням. З 1917р. — лідер партії Шінн Фейн. В 20-х роках очолював війська республіканців у громадянській війні проти прихильників розподілу Ірландії. З 1959 року і до своєї смерті обіймав посаду президента Ірландії.
Офіційний Лондон не змусив себе довго чекати. У вересні 1919р. англійська влада оголосила ірландський парламент та уряд поза законом та заборонила діяльність всіх партій та організацій проірландської орієнтації. Так розпочалася англо-ірландська війна 1919-1921рр. Саме з цього моменту розпочинається історія Ірландської Республіканської Армії (ІРА).
Створені відділи ІРА після підпорядкування міністерству оборони Ірландії організації „Ірландські волонтери” та інших напіввійськових та самооборонних структур. Вже 01.09.1919р. відділи ІРА розпочинають напади на казарми англійських військ та поліційні управи. З боку англійців та юніоністів розпочинається безпрецедентне полювання на ірландців-католиків. Так, лише 21 листопада 1920 року на стадіоні в Дубліні англійцями було розстріляно 73 мирних мешканці. У самий розпал бойових дій, в березні 1920 року, Вестмінстер прийняв Акт про управління Ірландією. Цим законом був затверджений парламент для шести графств Ольстеру (Антрим, Арма, Деррі, Даун, Фермана та Тірон). Фактично, цим англійці хотіли трохи зм’якшити вкрай загострену ситуацію та „купити” ірландців. Але незламна ІРА продовжувала бойові дії, їх не цікавили якісь половинчасті рішення. Вони хотіли перемоги!
До весни 1920р. ІРА вибила королівські війська практично з усіх населених пунктів Ірландії. А вже влітку відділи ІРА зросли в чисельності до 100 тис. чоловік. Продовжується крайня поляризація суспільства. „Око за око, кров за кров”. Юніоністи вдаються до кривавих погромів та відвертого гоніння на ірландців-католиків в Ольстері. В листопаді 1920р. отримав офіційне визнання Лондону як сила „забезпечення порядку” т.зв. „корпус ольстерських добровольців”, що його уряд Ллойд Джорджа розцінював як свою „п’яту колону” в Ольстері. Ця організація добре фінансувалася, була моторизованою та озброєною. Звичайно ж, складалася вона з юніоністів та їх прихильників.
23 грудня 1920р. після гучної церемонії підписання акту про управління Ірландією, англійським королем Георгом V розподіл Ірландії був узаконений. Уряд шести графств Ольстеру очолив запеклий юніоніст Дж.Крейг. Так, тільки оголосивши незалежність, Ірландія, знаходячись у вогні війни, практично її втратила. Лондон же продовжував політику геноциду щодо ірландців. Як і раніше, Англія вирішила остаточно перебрати Північну Ірландію до своїх рук.
До бунтівного Ольстеру відправлялися переселенці, переважно з англійців та шотландців. Будинки для них під час погромів звільняли юніоністи, а гроші на відправку першого ешелону зібрали лондонські буржуа.
В такому становищі навесні 1921р. на виборах до парламенту Північної Ірландії перевагу вже отримали юніоністи (40 мандатів з 52-х). Проте війна продовжується і йде зі змінним успіхом. Руїни та численні жертви спонукають-таки частину керівництва Шінн Фейн (Косгрейв, Коллінз) піти на компроміс із англійцями. 6 грудня 1921р. Гріффітс та Коллінз з одного боку та Ллойд Джордж, Чемберлен та Черчілль з іншого підписали в Лондоні договір „Статті угоди між Англією та Ірландією”. 7 січня 1922р. юніоністська більшість в парламенті Ірландії схвалила угоду. Проти неї виступали тільки ІРА та непримирима частина Шінн Фейн. Саме підписання цього договору і спричинило розкол в Шінн Фейн та ІРА на тих, хто покладав надії на переговорний процес, і на тих, хто сподівався лише на силу, підкріплену зброєю. Через два місяці після цих подій загони ІРА почали активні військові дії. Цим вони розпочинають громадянську війну, цим вони себе ставлять поза законом. Тепер проти них всі — і „свої”, і юніоністи, і англійці. Тоді Катал Єулдінг (один з керівників ІРА) скаже: „…ми боролися за незалежність Ірландії, не маючи для цього якогось плану, ми плануємо лише саму боротьбу, ми ніколи не могли надіятися на успіх, тому, що ми ніколи не планували досягнення успіху”.
В пеклі цієї війни навіть колишні соратники опиняються по обидва боки барикади. Так, де Валлєра виступає за продовження боротьби і очолює війська республіканців, в той же час його колишній товариш ще по дублінському повстанню 1916р. Коллінз 22.08.1922р. гине від куль ІРА. Вони не пробачили йому поступливості при підписанні договору від 6 грудня 1921 року.
Скориставшись тимчасовим перемир’ям з деякими лідерами республіканців, новий республіканський уряд Дж.Крейга проводить вибори в Дойл, схвалює Конституцію, робить вигляд цілковитої миролюбності… і в той же час віддає наказ про наступ на частини ІРА.
Сили були нерівні. З 28 червня до 5 липня 1922 року оборонявся та впав Дублін. Геройськи загинув К.Бругге — військовий міністр республіканців. Розстріляні лідери ІРА О’Коннер та Меллоуз. Де Валлера (який, до речі, служив в ІРА звичайним майором) як президент та голова уряду незалежної Ірландії віддає наказ про перехід ІРА у підпілля, продовжуючи війну шляхом терору.
В свою чергу юніоністи, відчуваючи смак перемоги, переходять до відвертого розгулу. Так, в період з 21 червня 1921 року по 18 червню 1922 року вони вбили 428 ірландців-католиків, 1766 чол. — важко поранили, близько 9 тис. чол. — втратили роботу, близько 24 тис. чол. — втратили свої домівки в результаті погромів. Цікаво, як тодішній парламент Північної Ірландії реагував на події, що відбувалися. У березні 1922р. юніоністська більшість в парламенті приймає „Акт про громадянські повноваження”, де влада і поліція отримала дозвіл проводити без дозволу арешти осіб, підозрюваних в діях „котрі призводять до порушення громадянського спокою”, та утримувати їх під арештом необмежений термін часу без висування звинувачення. Поліції дозволялось входити у житлові приміщення в будь-який час доби та проводити обшуки без попередження, здійснюючи при цьому тілесні покарання. Влада ж у разі „безпорядків11 мала право вводити комендантську годину та забороняти проведення різних зібрань, навіть ярмарків. Цей „акт” мав список „незаконних” організацій, де однією з перших була ІРА. В 1932 році він був замінений „Законом про надзвичайні повноваження”. А в грудні 1956р. як доповнення до цього „закону” уряд ввів систему інтернування — ув’язнення без суду та слідства.
Але й після такого тиску ІРА продовжує діяти. На розгул юніоністів ІРА відповідає вбивством прем’єр-міністра О’Хіттінса 10 липня 1922р. А вже при активній допомозі ІРА у січні 1932р. на виборах перемагає партія Фіана Файл (в перекладі „солдати долі”), засновником якої був все той же де Валлера. В цей же час можливою стала реабілітація ІРА. Вона відразу ж починає активні бойові дії проти Англії, проводячи митно-прикордонну війну на протязі 1932-1938рр, Відчуваючи посилення впливу ІРА, Лондон вдається до організації брудних провокацій. Так, влітку 1932р. та восени 1934р. ними організовуються та фінансуються т.зв. виступи „синьосорочечників” від партії Фінне Гейл. Набираючи сили, ЕРА жорстоко придушує ці антидержавні виступи. Загони „синіх сорочок” розпущені, діяльність компартії заборонена.
В період 2-ої світової війни, хоча уряд Ірландії офіційно зайняв нейтралітет, мотивуючи його тим, що не може мати жодного союзу з Англією, все ж таки піддався на прямий тиск Лондону й заборонив діяльність ІРА. Керівництво ІРА потрапляє до концтаборів. Але по закінченні війни, вже на початку 50-х років ІРА знову заявила про себе, розпочавши бойові дії на кордоні з Ольстером. В ті роки було проведено понад 600 бойових акцій. Наприкінці 50-х років керівництво ІРА бере участь у створенні Асоціації захисту громадянських прав у Північній Ірландії. Порушення цих прав в Ольстері набрало такого розмаху, що навіть завжди „неуважна” європейська „спільнота” звернула на них увагу, розпочавши розслідування комісії Європейського суду. Це вже пізніше (18 січня 1978р.) Європейський суд визнає, що Великобританія повністю винна в порушенні ст.3 Європейської конвенції про права людини і несе відповідальність за жорстоке і принижуюче гідність людини поводження з затриманими та ув’язненими в Північній Ірландії. Терор окупаційних військ та юніоністів проти мирного населення вже носив відверто невмотивовашй характер. Людей хапали і вбивали лише за те, що вони католики, що вони ірландці. Переполоханий північноірландський уряд, щоб якось пом’якшити ситуацію, набирається мужності і оголошує поза законом організацію, на руках якої найбільше крові невинних людей — „корпус ольстерських добровольців”. В той же час, захисниця ірландського населення ІРА знаходиться в підпіллі та діє поза законом ще з часів громадянської війни 1922-1923рр.
Перебуваючи в таких несприятливих умовах, оточені з усіх боків ворогами, знаходячись під постійним тиском, відчуваючи небезпеку для свого життя на кожному кроці, звичайно ж не всі змогли витримати напругу і темпи боротьби і в Шінн Фейн, і в самій ІРА. В 1970р. ІРА розколюється на два табори — т.зв. „офіційна” ІРА, котра припинила збройну боротьбу і перейшла до роз’яснювальної роботи в масах, та „тимчасова” ІРА, котра залишилась вірною своїм ідеям та тактиці ведення збройної боротьби проти поневолювачів. Слід відзначити, що згодом, в середині 70-х років „офіційна” ІРА взагалі припинила свою діяльність, так в повній мірі і не виконавши своєї місії, але цьому сприяли ще й дії колишніх товаришів по зброї з „тимчасової” ІРА, котрі не змогли пробачити зради ідеалам боротьби за свободу Батьківщини і не втрачали нагоди вдарити „офіційників”. Боротьба продовжується. В ті часи Шин Кеенан (з „тимчасової” ІРА) заявив: „Застосовувати зброю та бомби — це не якась національна розвага, це методи, до яких ми змушені були вдатись, коли англійці оголосили війну ІРА…” І ця війна триває, не зупиняючись ні на один день. Війна на тотальне знищення з боку одних, війна, як єдиний засіб захисту з боку інших. Англійці і тоді, і зараз, „замилюють очі” всьому світові тим, що вони утримують там великий армійський та поліційний корпус начебто лише для „збереження спокою та миру на вулицях міст Північної Ірландії”. Що вони такі миролюбні та люб’язні до ірландців-католиків і давно б їх мали за слухняних „молодших братів”, якби не ота „хижа” ІРА. А відтак вони такі законослухняні, що не зробили б жодного пострілу в Ольстері, якби не постійна стрілянина та провокації з боку отієї „підступної” ІРА. Таким чином проводилась і проводиться підла кампанія на створення в свідомості громадськості світу викривленого образу „ірландських терористів-головорізів, кровожерливих маніяків”. І цьому вірять. І вже сьогодні кожна згадка про ІРА супроводжується в пресі обов’язковим — „тероризм”. Хоча, як раніше, так і зараз цим хлопцям по великому рахунку все одно, як там їх хтось називає, вони продовжують захищати свої родини, своє право на свободу, свою Батьківщину. Єдине, що вони роблять, — це адекватно відповідають на терор та беззаконня.