Ulv
10.01.2010, 01:54
Відскановано з навчального посібника "Українська етнологія", (2007)
Буде цікаве тим, хто цікавиться давньою історією української нації та "арійцями"
УКРАЇНА
ТА ПРОБЛЕМА ІНДОЄВРОПЕЙСЬКОЇ
ПРАБАТЬКІВЩИНИ
Леонід Залізняк
Сучасний рівень розвитку людства значною мірою зумовлений культурними досягнення-ми європейської цивілізації, фундаторами і творцями якої були, передовсім, народи індоєвропейської мовної сім'ї. Це підтверджує велику наукову значимість проблеми похо-дження індоєвро¬пейців та їхньої прабатьківщини. Більшість сучасних дослідників включає територію України до прабатьківщини індоєвропейських народів, звідки не пізніше IV тис. до н. е. вони почали розселятися на просторах Євразійського континенту.
Історія проблеми
Чорнобильська катастрофа 1986 р. збіглась у часі з 200-річчям великого відкриття члена Верховного суду Індії в Калькутті сера Вільяма Джонса. Читаючи книгу релігійних гімнів арійських завойовників Індії Ригведу, він дійшов висновку про спорідненість генетичних попередників сучасних індоєвропейських мов — санскриту, давньоперської, латини, давньогрець¬кої, кельтської, готської. Справу англійського юриста підхопили німецькі лінгві-сти, які протягом XIX ст. розробили класифікацію індоєвропейських мов. Більшість лінгвістів систематизує 13 споріднених мовних груп: індійську, іранську, слов'янську, бал-тійську, германську, романську, кельтську, грецьку, фрігійську, анатолійську, іллірійську, вірменську, тохарську.
Пошуки індоєвропейської прабатьківщини мають драматичну двохсотрічну історію. Од-разу ж після відкриття Вільяма Джонса прабатьківщи¬ною була проголошена Індія, а санскрит Ригведи розглядався трохи не як пращур усіх мов. Уважалося, що завдяки благодатному клімату в Індії відбувалися демографічні вибухи, і надлишки індоєвропейського населення розселялися на захід в Європу та Західну Азію.
У 30—50-х роках XIX ст. індоєвропейців виводили з Центральної Азії, яку тоді вважали "кузнею народів". Ця версія живилася історичними дани¬ми про міграційні хвилі кочовиків, що періодично котилися з Центральної Азії в Європу протягом останніх двох тисячоліть (скіфів, сарматів, гуннів, болгар, аварів, хозарів, печенігів, половців, татар та ін.). До того ж у цей час зріс інтерес європейців до Центральної Азії, колонізація якої саме розпочалася: росіянами — з півночі та англійцями — з півдня. Однак реконструйована лінгвістами спільна індоєвропейська прамова свідчила, що прабатьківщина містилася в регіоні з помірним кліматом із відповідною флорою (береза, осика, сосна, бук тощо) і фауною (тетерев, бобер, ведмідь та ін.). Крім того, виявилося, що індоєвропейські мови локалізувалися переважно не в Азії, а в Європі. Між Рейном та Дніпром кон¬центрується більшість давніх індоєвропейських гідронімів. Тому з другої половини XIX ст. дослідники розміщували батьківщину в Європі.
Вибух німецького патріотизму в другій половині XIX ст., зумовлений об'єднанням Німеччини О. Бісмарком, не міг не вплинути на долю індоєвропеїстики. Адже фахівці з цієї проблеми на той час переважно були етнічними німцями. Посилаючись на встановлений палеолінгвістами помірний клімат прабатьківщини індоєвропейців, більшість науковців схилялася до думки, що остання розміщувалася на теренах Німеччини. До того ж найдавніші індоєвропейці, як в основному і німці, були блондинами. Світле волосся і блакитні очі — ознака аристократичності як у арійців, за Ригведою, так і у стародавніх греків, судячи з їхньої міфології.
Апогеєм цих досліджень стала книга німецького археолога Г. Косини "Походження і поширення германців у доісторичний та ранньоісторичний час", що вийшла друком 1926 р. і була використана нацистами для науко¬вого обґрунтування своєї агресії на схід. Г. Косина називав індоєвропейців індогерманцями і простежив за археологічними матеріалами доби неоліту та бронзи "14 колоніальних походів мегалітичних індогерманців на схід через Середню Європу до Чорного моря". Зрозуміло, що ця заполітизована версія розселення індоєвропейців зазнала краху разом із Третім Рейхом.
Майже разом із центральноєвропейською концепцією походження індоєвропейців народилась і південноруська. її прибічники вважали прабатьківщиною індоєвропейців степи від Нижнього Дунаю до Волги. Фундатором цієї версії по праву вважається видатний німецький учений, енциклопедист індоєвропеїстики О. Шрадер. Лінгвістична реконструкція скотарського суспільства стародавніх індоєвропейців була блискуче проілюстрована археологічними матеріалами з курганів півдня України III—II тис. до н. е.
Г. Чайлд у книзі "Арійці" 1926 р. суттєво розвинув концепцію О. Шрадера. На основі нових археологічних матеріалів він показав, що найдавніші індоєвропейські скотарі розселилися саме зі східноєвропейських степів. Пізніше його погляди розширили Т. Сулемірський, М. Гімбутас, В. Даниленко, Д. Меллорі, Д. Ентоні та інші. Саме ця степова версія походження індоєвропейців набула великої популярності у наш час. Значно поступається їй кількістю прибічників концепція походження індоєвропейців із Близького Сходу. Найбільш знаними її прибічниками в Радянському Союзі були Т. Гамкрелідзе та В. Іванов, які розміщували прабатьківщину індоєвропейських народів на Вірменському нагір'ї.
---------- Добавлено в 00:54 ---------- Предыдущее сообщение было написано в 00:53 ----------
Найдавніші індоєвропейці та їхня батьківщина
Високий ступінь спорідненості індоєвропейських мов учені пояснюють їхнім походжен-ням від єдиного генетичного предка — індоєвропейської прамови. Під індоєвропейською прабатьківщиною лінгвісти мають на увазі регіон, який займали носії індоєвропейської пра-мови до її розпаду, що за даними палеолінгвістики та археології почався не пізніше IV тис. до н. е. Вона повинна відповідати природно-географічним, соціально-економічним та куль-турно-історичним характеристикам, відтвореним за допомогою лінгвістич¬ного аналізу найдавніших спільних елементів різних індоєвропейських мов. їхній палеолінгвістичний аналіз дав змогу реконструювати словник прамови, а на його основі й загальні риси суспіль-ства найдавніших індоєвропейців.
Економіка праіндоєвропейців на момент розпаду спільноти мала змішаний скотарсько-землеррбський характер з певним домінуванням скотарства. Серед свійських тварин фігуру-ють кінь, бик, корова, вівця, коза, свиня, собака. Переважало архаїчне відгінне скотарство м'ясо-молочного напряму. Праіндоєвропейці володіли досконалими методами обробки про-дуктів тва¬ринництва: шкіри, вовни, молока. Культ коня та бика посідав важливе місце в ідеології праіндоєвропейців.
Вони знали примітивну форму орного землеробства із застосуванням рала, яке тягла пара волів. Вирощували ячмінь, пшеницю, льон. Урожай збирали серпами, молотили. Зерно мо-лоли зернотерками та жорнами. Пекли хліб. Знали садівництво (вирощували яблуні, вишні, виноград) та бджільництво. Праіндоєвропейці виготовляли різноманітний глиняний посуд. Були знайомі з примітивною металургією міді, срібла, золота. Особливу роль відігравав колі-с¬ний транспорт. У вози запрягали коней та биків. Було відоме вершництво.
Значна роль скотарства зумовила специфіку суспільного устрою, який характеризувався патріархальністю, домінуванням чоловіка у сім'ї, загальною войовничістю суспільства. Воно мало три прошарки: жерці, військова аристократія та рядові общинники (пастухи, землероби, воїни). Мілітарний дух епохи відбився у будівництві перших укріплених поселень — фор-тець. Своєрідність духовного світу полягала у сакралізації війни, верховного бога-воїна та пастуха. Поклонялися зброї, коню, бойовій колісниці, вогню, сонцю-колесу, символом якого була відома свастика.
Локалізувати батьківщину індоєвропейців допомагають рослини і твари¬ни, назви яких присутні у відтвореній лінгвістами праіндоєвропейській мові. Рослини: дуб, береза, бук, граб, ясен, осика, верба, тис, сосна, горіх, верес, троянда, мох. Тварини: вовк, ведмідь, рись, лисиця, шакал, дикий ка¬бан, олень-лось, дикий бик, заєць, змія, миша, орел, журавель, воро-на, те¬терев, дятел, гуска-лебідь.
Як бачимо, рослинний і тваринний світ індоєвропейської прабатьківщини відповідає по-мірній зоні Європи. До того ж саме тут простежується велика концентрація давніх індоєвропейських гідронімів. Це дало підстави розміщувати прабатьківщину між Рейном на заході, Нижньою Волгою на сході, Балтією на півночі та Дунаєм на півдні. Точніше локалі-зувати місце народження індоєвропейців допомагають виявлені в їхніх мовах сліди кон-тактів з фіно-уграми, картвелами (прагрузинами) та людністю Близького Сходу. Характер цих мовних запозичень є наслідком тісних сусідських кон¬тактів праіндоєвропейців із зазначеними народами. Тобто, індоєвропейська прабатьківщина знаходилася між пракартвелами Кавказу, прафіно-уграми лісостепів Подоння та Поволжя і близькосхідною людністю балкано-дунайського неоліту, представником якої була трипільська культура Правобе¬режжя Дніпра. Отже, розміщення найдавніших індоєвропейців у Південно-Східній Україні узгоджується зі згаданими мовними контактами.
Основні версії розташування батьківщини індоєвропейців
У наш час чотири регіони претендують на право називатися індоєвро¬пейською прабатькі-вщиною: Центральна Європа між Рейном та Віслою (Є. Меєр, Г. Косина, П. Бош-Гімперо, Г. Девото), Близький Схід (Т. Гамкрелідзе, В. Іванов, К. Ренфрю), Балкани (І. Дьяконов) та лі-состепова і сте¬пова зони між Дністром і Волгою (О. Шрадер, Г. Чайлд, Т. Сулемірський, В. Даниленко, М. Гімбутас, Д. Меллорі, Д. Ентоні, Ю. Павленко). Частина дослідників об'єднує у прабатьківщину Центральну Європу зі східноєвропейськими степами (А. Хейслер, В. Георгієв, Л. Залізняк, С. Конча). Яка ж із цих версій правдоподібніша?
Вже говорилося, що концепція походження індоєвропейців із Центральної Європи, а саме — з територій між Рейном, Віслою та Верхнім Дунаєм, особливо поширилася наприкінці XIX — першій половині XX ст. серед націоналістичне налаштованих німецьких лінгвістів та археологів. Однак розміщенню прабатьківщини у Центральній Європі заважає наявність у індоєвропейській прамові слідів тісних лінгвістичних контактів з пракартвелами Кавказу та фіно-уграми, батьківщиною яких були лісостепи між Доном та Південним Уралом. Якщо праіндоєвропейці жили в Центральній Європі, то як вони могли контактувати з мешканцями Кавказу та Задоння?
Більшість сучасних учених вважає Центральну Європу батьківщиною шнурових культур III—II тис. до н. е., що були пращурами західної та північної гілки індоєвропейців: кельтів, балтів, германців, слов'ян. Однак батьківщиною всіх індоєвропейських народів Центральна Європа не могла бути, через те що неможливо вивести від шнуровиків ні археологічне, ні лінгвістичне індоєвропейців півдня (іллірійців, фракійців, греків, хетів, вірмен) та сходу (індоіранців). Шнуровики III тис. до н. е. не могли бути легендарними праіндоєвропейцями ще й тому, що у лісостепах та степах України індоєвропейці з'явилися раніше, тобто не пізніше кінця V—IV тис. до н. е. (середньостогівська спільнота).
Близький Схід також не міг бути прабатьківщиною індоєвропейців, бо був батьків-щиною неіндоєвропейських хатської, хуритської, еламської та афразійської етнокультурних спільнот. Картографування індоєвропейських мов показує, що цей ре-гіон був південною периферією їхнього поширення. Індоєвропейці (хети, лувійці, палайці, вірмени, фрігійці) з'являються тут до¬сить пізно, не раніше 3000 р. до н. е., тобто вже після розпаду праіндоєвропейської мови у IV тис. до н. е. На відміну від Європи, тут майже відсутня індоєвропейська гідронімія.
Холодний, континентальний клімат прабатьківщини, з морозною, сніжною зимою, не від-повідає реаліям Близького Сходу. Немає тут майже половини рослин і тварин, назви яких фігурують у праіндоєвропейській мові (осика, граб, липа, верес, бобер, тетерук, рись). З ін-шого боку, в ос¬танній відсутні назви типових представників близькосхідної фауни та фло¬ри (кипарис, кедр). Якщо праіндоєвропейці жили на Близькому Сході, то як вони могли контак-тувати з праугро-фінами Східної Європи?
Припустивши, що індоєвропейці походять із Балканського півострова, ми проігноруємо не тільки їхні лексичні зв'язки з праугро-фінами, а й з картвелами Кавказу. Неможливо вивести з Балкан і східну гілку індоєвропейців — індоіранців. Цьому суперечать дані як археології, так і лінгвістики. Індоєвропейські гідроніми відомі лише на півночі Балкан. Основна ж їхня маса поширена північніше — між Рейном та Дніпром. Походженню індоєвропейців від балканських неолітичних землеробів суперечить і той факт, що останні куль¬турно, лінгвістичне, антропологічне і генетично були тісно пов'язані з неіндоєвропейською неолітичною цивілізацією Східного Середземномор'я.
Останнім часом дедалі більшого визнання в наукових колах отримують погляди О. Шра-дера та Г. Чайлда, які ще наприкінці XIX — на початку XX ст. висловили думку, що перший імпульс до індоєвропеїзації Євразії пішов від найдавніших скотарів північно-надчорноморських степів та лісостепів. Як зазначалося, цю гіпотезу фундаментальне обгрун-тували та розвинули протягом XX ст. Т. Сулемірський, М. Гімбутас, Д. Меллорі, Д. Ентоні. Однак основу джерелознавчої бази цієї концепції створили українські археологи, які протя-гом сторіччя плідно досліджують старожитності найдавніших індоєвропейських скотарів доби енеоліту—бронзи Півдня України. Вагомий теоретичний внесок в її обгрунтування зробив В. М. Даниленко. На Півдні України розміщує найдавніших індоєвропейців більшість сучас¬них українських археологів (Л. Залізняк, Ю. Павленко).
Однак обмеження індоєвропейської прабатьківщини лише лісостепами України не дає по-яснення, чому основний масив індоєвропейської гідро¬німії лежить у Центральній Європі та між Віслою і Середнім Дніпром. Не відповідають Південній Україні реконструйовані за праіндоєвропейським словником такі реалії прабатьківщини, як гори, болота, поширення осики, бука, тиса, вересу, тетеруків та бобрів. Ці елементи природи властиві більш прохолодним і вологим регіонам Європи, ніж Південь України.
Позбутися цих суперечностей допомагає припущення, що Україна була лише східним крилом індоєвропейської батьківщини. Очевидно, найдавніші індоєвропейці сформувались у V—IV тис. до н. е. в лісостеповому Подніпров'ї та Надчорномор'ї на культурній спільноті, що, зважаючи на поширен¬ня індоєвропейської гідронімії, охоплювала помірну зону Європи від Дніпра до Рейну. На користь виникнення такої єдності у VI тис. до н. е. внаслідок мігра-ції мезолітичної людності Західної Балтії на схід через Німецьку, Польську, Поліську низини до Лівобережжя Дніпра свідчать дані археології та антропології.
Формування праіндоєвропейців та їхнє розселення
Підсумовуючи сказане, спробуємо коротко реконструювати історичні процеси, що приве-ли до формування і розселення народів індоєвропейської мовної сім'ї. У VIII—VI тис. до н. е. Близький Схід перейшов до нових, прогресивних форм господарювання — землеробства та скотарства. Поліпшення харчування спричинило демографічний вибух. Надлишки населення з півдня Анатолії мігрували на Балкани і далі через Подунав'я в Європу, поширюючи нову відтворювальну економіку Європейським континентом. Так, у VIII—V тис. до н. е. відбувалась аграрна колонізація півдня Європи найдавнішими мотичними землеробами Східного Середземномор'я.
Ця землеробська хвиля з Балкан зупинилася на південному кордоні Північнонімецької, Польсь¬кої та Поліської низин, з непридатними для мотичного землеробства, бідними, вкри-тими густим лісом фунтами. На згаданих низинах від Нижнього Рейну до Дінця мешкали автохтонні племена лісових мисливців і рибалок. Ще з попередньої мезолітичної доби вони утворювали культурно-історичну спільноту, генетичне пов'язану з мезолітом Південної Балтії. Таким чином, неолітична
Європа була поділена на два світи: південний землеробський та північний мисливсько-рибальський. Причому останній перебував під потужним прогресивним впливом із півдня більш розвинених нащадків близькосхідних землеробів. Саме від них автохтонні мисливці Європи отримали перші на¬вички землеробства, тваринництва, виробництва глиняного посуду, металургії міді разом із відповідною термінологією.
Особливо інтенсивний вплив землеробської протоцивілізації Балкан на місцеве мисливсько-рибальське населення відбувався у V—IV тис. до н. е. на теренах України. Північно-східним форпостом неоліту Балкан була відома трипільська культура Правобережної України, що впливала на місцеві племена Лівобережжя та Полісся.
Отримані від трипільців скотарські навички прижились і швидко розви¬нулися в сприятливих умовах степів та лісостепів Лівобережної України. Ста¬да корів та овець пересувалися в пошуках пасовиськ, що вимагало від ско¬тарів рухливого способу життя. Це стимулювало винайдення і швидке поширення колісного транспорту, а також приручення коня. Постійні пошуки па¬совиськ призводили до збройних сутичок із сусідами, що мілітаризувало суспільство. У скотарів, на відміну від землеробів, не жінка, а чоловік є го-ловною фігурою в сім'ї та родині, оскільки все життєзабезпечення лежить на пастухах і воїнах. Можливість накопичення худоби в одних руках створила сприятливі умови для майнового розшарування суспільства. З'являється військова еліта.
Ці ранні напівкочові скотарі залишили в українських степах ма¬ло поселень, але величезну кількість могил. Археологи пізнають їх по так званому степовому поховальному комплексу. Його найважливішими елементами є курганний насип, покладення небіжчика з підігнутими ногами, посипання похованого червоною вохрою. В могили часто клали зброю (кам'яні бойові молоти і булави), грубі глиняні горщики, орнаментовані відбитками шнура. Нерідко в кутах могильної ями клали колеса, які символізували поховаль¬ний віз. У курганах знаходять кам'яні антропоморфні стели, що зображують родового патріарха з відповідними атрибутами вождя воїнів та пастухів. Важливою ознакою перших індоєвропейців Півдня України є при-ручення коня, сліди якого віднайдені у лісостеповому Подніпров'ї на поселеннях середньостогівської культури IV тис. до н. е.
За умов зростання посушливості клімату аборигени лівобережжя Дніпра першими перейшли до скотарства, що дало змогу цим найдавнішим індоєвропейцям швидко розселитися по малозаселених на той час степах Євразії. Археологічне простежено розселення праіндоєвропейських скотарів Півдня України у IV—III тис. до н. е. далеко на схід аж до Алтаю. Поступово вони заселяють Центральну Азію, Афганістан. У II тис. до н. е. далекі нащадки найдавніших індоєвропейців українських степів під іменем аріїв просунулися в Іран, або Айріян, що значить "країна аріїв", та в Індію. Тут їхні священні гімни були записані санскритом у найдавніших книгах Ригведі та Авесті, з вивчення яких 200 років тому почалося дослідження індоєвропейської проблеми.
Скотарі-індоєвропейці з Півдня України в IV—II тис. до н. е. рухалися хвилями не тільки на схід, а й на захід — у Подунав'я. Звідси вони просунулися на Балкани та Малу Азію, беру-чи участь у формуванні фракійців, греків, хетів, вірмен. Внаслідок просування цього населення вверх долиною Дунаю в III тис. до н. е., можливо, було стимульоване розселенням з Центральної Європи пращурів західних індоєвропейців — кельтів, італіків, іллірійців, германців, балтів, слов'ян.
Отже, більшість сучасних дослідників вважають українські степи батьківщиною іранської, індійської, тохарської гілок індоєвропейців. Скотарі півдня України доби міді—бронзи відіграли певну роль у форму¬ванні фракійців, греків, хетів, вірмен. Західні індоєвропейці, в тому числі балти та слов'яни, родом із Центральної Європи, їхні далекі пращури (людність куль-тур шнурової кераміки) прийшли в Східну Європу у III—II тис. до н. е.
Протягом IV—II тис. до н. е. індоєвропейці розселилися на безкрайніх просторах Євразії від Інду на сході до Атлантичного узбережжя Європи на заході. Ця географія розселення закарбувалася в назві мовної сім'ї. Економічним двигуном грандіозних міграцій ранніх індоєвропейців були різні форми відгінного скотарства, які в умовах зростаючої посушливо-сті клімату були найефективнішими за доби енеоліту-бронзи. На нових місцях праіндоєвропейська мова та культура насичувалися місцевими елементами, розвивалися і з часом набували своєрідних форм. Однак спільне походження народів індоєвропейської мовної сім'ї простежується і в наші часи за численними архаїчними паралелями в їхніх мовах та культурах.
Буде цікаве тим, хто цікавиться давньою історією української нації та "арійцями"
УКРАЇНА
ТА ПРОБЛЕМА ІНДОЄВРОПЕЙСЬКОЇ
ПРАБАТЬКІВЩИНИ
Леонід Залізняк
Сучасний рівень розвитку людства значною мірою зумовлений культурними досягнення-ми європейської цивілізації, фундаторами і творцями якої були, передовсім, народи індоєвропейської мовної сім'ї. Це підтверджує велику наукову значимість проблеми похо-дження індоєвро¬пейців та їхньої прабатьківщини. Більшість сучасних дослідників включає територію України до прабатьківщини індоєвропейських народів, звідки не пізніше IV тис. до н. е. вони почали розселятися на просторах Євразійського континенту.
Історія проблеми
Чорнобильська катастрофа 1986 р. збіглась у часі з 200-річчям великого відкриття члена Верховного суду Індії в Калькутті сера Вільяма Джонса. Читаючи книгу релігійних гімнів арійських завойовників Індії Ригведу, він дійшов висновку про спорідненість генетичних попередників сучасних індоєвропейських мов — санскриту, давньоперської, латини, давньогрець¬кої, кельтської, готської. Справу англійського юриста підхопили німецькі лінгві-сти, які протягом XIX ст. розробили класифікацію індоєвропейських мов. Більшість лінгвістів систематизує 13 споріднених мовних груп: індійську, іранську, слов'янську, бал-тійську, германську, романську, кельтську, грецьку, фрігійську, анатолійську, іллірійську, вірменську, тохарську.
Пошуки індоєвропейської прабатьківщини мають драматичну двохсотрічну історію. Од-разу ж після відкриття Вільяма Джонса прабатьківщи¬ною була проголошена Індія, а санскрит Ригведи розглядався трохи не як пращур усіх мов. Уважалося, що завдяки благодатному клімату в Індії відбувалися демографічні вибухи, і надлишки індоєвропейського населення розселялися на захід в Європу та Західну Азію.
У 30—50-х роках XIX ст. індоєвропейців виводили з Центральної Азії, яку тоді вважали "кузнею народів". Ця версія живилася історичними дани¬ми про міграційні хвилі кочовиків, що періодично котилися з Центральної Азії в Європу протягом останніх двох тисячоліть (скіфів, сарматів, гуннів, болгар, аварів, хозарів, печенігів, половців, татар та ін.). До того ж у цей час зріс інтерес європейців до Центральної Азії, колонізація якої саме розпочалася: росіянами — з півночі та англійцями — з півдня. Однак реконструйована лінгвістами спільна індоєвропейська прамова свідчила, що прабатьківщина містилася в регіоні з помірним кліматом із відповідною флорою (береза, осика, сосна, бук тощо) і фауною (тетерев, бобер, ведмідь та ін.). Крім того, виявилося, що індоєвропейські мови локалізувалися переважно не в Азії, а в Європі. Між Рейном та Дніпром кон¬центрується більшість давніх індоєвропейських гідронімів. Тому з другої половини XIX ст. дослідники розміщували батьківщину в Європі.
Вибух німецького патріотизму в другій половині XIX ст., зумовлений об'єднанням Німеччини О. Бісмарком, не міг не вплинути на долю індоєвропеїстики. Адже фахівці з цієї проблеми на той час переважно були етнічними німцями. Посилаючись на встановлений палеолінгвістами помірний клімат прабатьківщини індоєвропейців, більшість науковців схилялася до думки, що остання розміщувалася на теренах Німеччини. До того ж найдавніші індоєвропейці, як в основному і німці, були блондинами. Світле волосся і блакитні очі — ознака аристократичності як у арійців, за Ригведою, так і у стародавніх греків, судячи з їхньої міфології.
Апогеєм цих досліджень стала книга німецького археолога Г. Косини "Походження і поширення германців у доісторичний та ранньоісторичний час", що вийшла друком 1926 р. і була використана нацистами для науко¬вого обґрунтування своєї агресії на схід. Г. Косина називав індоєвропейців індогерманцями і простежив за археологічними матеріалами доби неоліту та бронзи "14 колоніальних походів мегалітичних індогерманців на схід через Середню Європу до Чорного моря". Зрозуміло, що ця заполітизована версія розселення індоєвропейців зазнала краху разом із Третім Рейхом.
Майже разом із центральноєвропейською концепцією походження індоєвропейців народилась і південноруська. її прибічники вважали прабатьківщиною індоєвропейців степи від Нижнього Дунаю до Волги. Фундатором цієї версії по праву вважається видатний німецький учений, енциклопедист індоєвропеїстики О. Шрадер. Лінгвістична реконструкція скотарського суспільства стародавніх індоєвропейців була блискуче проілюстрована археологічними матеріалами з курганів півдня України III—II тис. до н. е.
Г. Чайлд у книзі "Арійці" 1926 р. суттєво розвинув концепцію О. Шрадера. На основі нових археологічних матеріалів він показав, що найдавніші індоєвропейські скотарі розселилися саме зі східноєвропейських степів. Пізніше його погляди розширили Т. Сулемірський, М. Гімбутас, В. Даниленко, Д. Меллорі, Д. Ентоні та інші. Саме ця степова версія походження індоєвропейців набула великої популярності у наш час. Значно поступається їй кількістю прибічників концепція походження індоєвропейців із Близького Сходу. Найбільш знаними її прибічниками в Радянському Союзі були Т. Гамкрелідзе та В. Іванов, які розміщували прабатьківщину індоєвропейських народів на Вірменському нагір'ї.
---------- Добавлено в 00:54 ---------- Предыдущее сообщение было написано в 00:53 ----------
Найдавніші індоєвропейці та їхня батьківщина
Високий ступінь спорідненості індоєвропейських мов учені пояснюють їхнім походжен-ням від єдиного генетичного предка — індоєвропейської прамови. Під індоєвропейською прабатьківщиною лінгвісти мають на увазі регіон, який займали носії індоєвропейської пра-мови до її розпаду, що за даними палеолінгвістики та археології почався не пізніше IV тис. до н. е. Вона повинна відповідати природно-географічним, соціально-економічним та куль-турно-історичним характеристикам, відтвореним за допомогою лінгвістич¬ного аналізу найдавніших спільних елементів різних індоєвропейських мов. їхній палеолінгвістичний аналіз дав змогу реконструювати словник прамови, а на його основі й загальні риси суспіль-ства найдавніших індоєвропейців.
Економіка праіндоєвропейців на момент розпаду спільноти мала змішаний скотарсько-землеррбський характер з певним домінуванням скотарства. Серед свійських тварин фігуру-ють кінь, бик, корова, вівця, коза, свиня, собака. Переважало архаїчне відгінне скотарство м'ясо-молочного напряму. Праіндоєвропейці володіли досконалими методами обробки про-дуктів тва¬ринництва: шкіри, вовни, молока. Культ коня та бика посідав важливе місце в ідеології праіндоєвропейців.
Вони знали примітивну форму орного землеробства із застосуванням рала, яке тягла пара волів. Вирощували ячмінь, пшеницю, льон. Урожай збирали серпами, молотили. Зерно мо-лоли зернотерками та жорнами. Пекли хліб. Знали садівництво (вирощували яблуні, вишні, виноград) та бджільництво. Праіндоєвропейці виготовляли різноманітний глиняний посуд. Були знайомі з примітивною металургією міді, срібла, золота. Особливу роль відігравав колі-с¬ний транспорт. У вози запрягали коней та биків. Було відоме вершництво.
Значна роль скотарства зумовила специфіку суспільного устрою, який характеризувався патріархальністю, домінуванням чоловіка у сім'ї, загальною войовничістю суспільства. Воно мало три прошарки: жерці, військова аристократія та рядові общинники (пастухи, землероби, воїни). Мілітарний дух епохи відбився у будівництві перших укріплених поселень — фор-тець. Своєрідність духовного світу полягала у сакралізації війни, верховного бога-воїна та пастуха. Поклонялися зброї, коню, бойовій колісниці, вогню, сонцю-колесу, символом якого була відома свастика.
Локалізувати батьківщину індоєвропейців допомагають рослини і твари¬ни, назви яких присутні у відтвореній лінгвістами праіндоєвропейській мові. Рослини: дуб, береза, бук, граб, ясен, осика, верба, тис, сосна, горіх, верес, троянда, мох. Тварини: вовк, ведмідь, рись, лисиця, шакал, дикий ка¬бан, олень-лось, дикий бик, заєць, змія, миша, орел, журавель, воро-на, те¬терев, дятел, гуска-лебідь.
Як бачимо, рослинний і тваринний світ індоєвропейської прабатьківщини відповідає по-мірній зоні Європи. До того ж саме тут простежується велика концентрація давніх індоєвропейських гідронімів. Це дало підстави розміщувати прабатьківщину між Рейном на заході, Нижньою Волгою на сході, Балтією на півночі та Дунаєм на півдні. Точніше локалі-зувати місце народження індоєвропейців допомагають виявлені в їхніх мовах сліди кон-тактів з фіно-уграми, картвелами (прагрузинами) та людністю Близького Сходу. Характер цих мовних запозичень є наслідком тісних сусідських кон¬тактів праіндоєвропейців із зазначеними народами. Тобто, індоєвропейська прабатьківщина знаходилася між пракартвелами Кавказу, прафіно-уграми лісостепів Подоння та Поволжя і близькосхідною людністю балкано-дунайського неоліту, представником якої була трипільська культура Правобе¬режжя Дніпра. Отже, розміщення найдавніших індоєвропейців у Південно-Східній Україні узгоджується зі згаданими мовними контактами.
Основні версії розташування батьківщини індоєвропейців
У наш час чотири регіони претендують на право називатися індоєвро¬пейською прабатькі-вщиною: Центральна Європа між Рейном та Віслою (Є. Меєр, Г. Косина, П. Бош-Гімперо, Г. Девото), Близький Схід (Т. Гамкрелідзе, В. Іванов, К. Ренфрю), Балкани (І. Дьяконов) та лі-состепова і сте¬пова зони між Дністром і Волгою (О. Шрадер, Г. Чайлд, Т. Сулемірський, В. Даниленко, М. Гімбутас, Д. Меллорі, Д. Ентоні, Ю. Павленко). Частина дослідників об'єднує у прабатьківщину Центральну Європу зі східноєвропейськими степами (А. Хейслер, В. Георгієв, Л. Залізняк, С. Конча). Яка ж із цих версій правдоподібніша?
Вже говорилося, що концепція походження індоєвропейців із Центральної Європи, а саме — з територій між Рейном, Віслою та Верхнім Дунаєм, особливо поширилася наприкінці XIX — першій половині XX ст. серед націоналістичне налаштованих німецьких лінгвістів та археологів. Однак розміщенню прабатьківщини у Центральній Європі заважає наявність у індоєвропейській прамові слідів тісних лінгвістичних контактів з пракартвелами Кавказу та фіно-уграми, батьківщиною яких були лісостепи між Доном та Південним Уралом. Якщо праіндоєвропейці жили в Центральній Європі, то як вони могли контактувати з мешканцями Кавказу та Задоння?
Більшість сучасних учених вважає Центральну Європу батьківщиною шнурових культур III—II тис. до н. е., що були пращурами західної та північної гілки індоєвропейців: кельтів, балтів, германців, слов'ян. Однак батьківщиною всіх індоєвропейських народів Центральна Європа не могла бути, через те що неможливо вивести від шнуровиків ні археологічне, ні лінгвістичне індоєвропейців півдня (іллірійців, фракійців, греків, хетів, вірмен) та сходу (індоіранців). Шнуровики III тис. до н. е. не могли бути легендарними праіндоєвропейцями ще й тому, що у лісостепах та степах України індоєвропейці з'явилися раніше, тобто не пізніше кінця V—IV тис. до н. е. (середньостогівська спільнота).
Близький Схід також не міг бути прабатьківщиною індоєвропейців, бо був батьків-щиною неіндоєвропейських хатської, хуритської, еламської та афразійської етнокультурних спільнот. Картографування індоєвропейських мов показує, що цей ре-гіон був південною периферією їхнього поширення. Індоєвропейці (хети, лувійці, палайці, вірмени, фрігійці) з'являються тут до¬сить пізно, не раніше 3000 р. до н. е., тобто вже після розпаду праіндоєвропейської мови у IV тис. до н. е. На відміну від Європи, тут майже відсутня індоєвропейська гідронімія.
Холодний, континентальний клімат прабатьківщини, з морозною, сніжною зимою, не від-повідає реаліям Близького Сходу. Немає тут майже половини рослин і тварин, назви яких фігурують у праіндоєвропейській мові (осика, граб, липа, верес, бобер, тетерук, рись). З ін-шого боку, в ос¬танній відсутні назви типових представників близькосхідної фауни та фло¬ри (кипарис, кедр). Якщо праіндоєвропейці жили на Близькому Сході, то як вони могли контак-тувати з праугро-фінами Східної Європи?
Припустивши, що індоєвропейці походять із Балканського півострова, ми проігноруємо не тільки їхні лексичні зв'язки з праугро-фінами, а й з картвелами Кавказу. Неможливо вивести з Балкан і східну гілку індоєвропейців — індоіранців. Цьому суперечать дані як археології, так і лінгвістики. Індоєвропейські гідроніми відомі лише на півночі Балкан. Основна ж їхня маса поширена північніше — між Рейном та Дніпром. Походженню індоєвропейців від балканських неолітичних землеробів суперечить і той факт, що останні куль¬турно, лінгвістичне, антропологічне і генетично були тісно пов'язані з неіндоєвропейською неолітичною цивілізацією Східного Середземномор'я.
Останнім часом дедалі більшого визнання в наукових колах отримують погляди О. Шра-дера та Г. Чайлда, які ще наприкінці XIX — на початку XX ст. висловили думку, що перший імпульс до індоєвропеїзації Євразії пішов від найдавніших скотарів північно-надчорноморських степів та лісостепів. Як зазначалося, цю гіпотезу фундаментальне обгрун-тували та розвинули протягом XX ст. Т. Сулемірський, М. Гімбутас, Д. Меллорі, Д. Ентоні. Однак основу джерелознавчої бази цієї концепції створили українські археологи, які протя-гом сторіччя плідно досліджують старожитності найдавніших індоєвропейських скотарів доби енеоліту—бронзи Півдня України. Вагомий теоретичний внесок в її обгрунтування зробив В. М. Даниленко. На Півдні України розміщує найдавніших індоєвропейців більшість сучас¬них українських археологів (Л. Залізняк, Ю. Павленко).
Однак обмеження індоєвропейської прабатьківщини лише лісостепами України не дає по-яснення, чому основний масив індоєвропейської гідро¬німії лежить у Центральній Європі та між Віслою і Середнім Дніпром. Не відповідають Південній Україні реконструйовані за праіндоєвропейським словником такі реалії прабатьківщини, як гори, болота, поширення осики, бука, тиса, вересу, тетеруків та бобрів. Ці елементи природи властиві більш прохолодним і вологим регіонам Європи, ніж Південь України.
Позбутися цих суперечностей допомагає припущення, що Україна була лише східним крилом індоєвропейської батьківщини. Очевидно, найдавніші індоєвропейці сформувались у V—IV тис. до н. е. в лісостеповому Подніпров'ї та Надчорномор'ї на культурній спільноті, що, зважаючи на поширен¬ня індоєвропейської гідронімії, охоплювала помірну зону Європи від Дніпра до Рейну. На користь виникнення такої єдності у VI тис. до н. е. внаслідок мігра-ції мезолітичної людності Західної Балтії на схід через Німецьку, Польську, Поліську низини до Лівобережжя Дніпра свідчать дані археології та антропології.
Формування праіндоєвропейців та їхнє розселення
Підсумовуючи сказане, спробуємо коротко реконструювати історичні процеси, що приве-ли до формування і розселення народів індоєвропейської мовної сім'ї. У VIII—VI тис. до н. е. Близький Схід перейшов до нових, прогресивних форм господарювання — землеробства та скотарства. Поліпшення харчування спричинило демографічний вибух. Надлишки населення з півдня Анатолії мігрували на Балкани і далі через Подунав'я в Європу, поширюючи нову відтворювальну економіку Європейським континентом. Так, у VIII—V тис. до н. е. відбувалась аграрна колонізація півдня Європи найдавнішими мотичними землеробами Східного Середземномор'я.
Ця землеробська хвиля з Балкан зупинилася на південному кордоні Північнонімецької, Польсь¬кої та Поліської низин, з непридатними для мотичного землеробства, бідними, вкри-тими густим лісом фунтами. На згаданих низинах від Нижнього Рейну до Дінця мешкали автохтонні племена лісових мисливців і рибалок. Ще з попередньої мезолітичної доби вони утворювали культурно-історичну спільноту, генетичне пов'язану з мезолітом Південної Балтії. Таким чином, неолітична
Європа була поділена на два світи: південний землеробський та північний мисливсько-рибальський. Причому останній перебував під потужним прогресивним впливом із півдня більш розвинених нащадків близькосхідних землеробів. Саме від них автохтонні мисливці Європи отримали перші на¬вички землеробства, тваринництва, виробництва глиняного посуду, металургії міді разом із відповідною термінологією.
Особливо інтенсивний вплив землеробської протоцивілізації Балкан на місцеве мисливсько-рибальське населення відбувався у V—IV тис. до н. е. на теренах України. Північно-східним форпостом неоліту Балкан була відома трипільська культура Правобережної України, що впливала на місцеві племена Лівобережжя та Полісся.
Отримані від трипільців скотарські навички прижились і швидко розви¬нулися в сприятливих умовах степів та лісостепів Лівобережної України. Ста¬да корів та овець пересувалися в пошуках пасовиськ, що вимагало від ско¬тарів рухливого способу життя. Це стимулювало винайдення і швидке поширення колісного транспорту, а також приручення коня. Постійні пошуки па¬совиськ призводили до збройних сутичок із сусідами, що мілітаризувало суспільство. У скотарів, на відміну від землеробів, не жінка, а чоловік є го-ловною фігурою в сім'ї та родині, оскільки все життєзабезпечення лежить на пастухах і воїнах. Можливість накопичення худоби в одних руках створила сприятливі умови для майнового розшарування суспільства. З'являється військова еліта.
Ці ранні напівкочові скотарі залишили в українських степах ма¬ло поселень, але величезну кількість могил. Археологи пізнають їх по так званому степовому поховальному комплексу. Його найважливішими елементами є курганний насип, покладення небіжчика з підігнутими ногами, посипання похованого червоною вохрою. В могили часто клали зброю (кам'яні бойові молоти і булави), грубі глиняні горщики, орнаментовані відбитками шнура. Нерідко в кутах могильної ями клали колеса, які символізували поховаль¬ний віз. У курганах знаходять кам'яні антропоморфні стели, що зображують родового патріарха з відповідними атрибутами вождя воїнів та пастухів. Важливою ознакою перших індоєвропейців Півдня України є при-ручення коня, сліди якого віднайдені у лісостеповому Подніпров'ї на поселеннях середньостогівської культури IV тис. до н. е.
За умов зростання посушливості клімату аборигени лівобережжя Дніпра першими перейшли до скотарства, що дало змогу цим найдавнішим індоєвропейцям швидко розселитися по малозаселених на той час степах Євразії. Археологічне простежено розселення праіндоєвропейських скотарів Півдня України у IV—III тис. до н. е. далеко на схід аж до Алтаю. Поступово вони заселяють Центральну Азію, Афганістан. У II тис. до н. е. далекі нащадки найдавніших індоєвропейців українських степів під іменем аріїв просунулися в Іран, або Айріян, що значить "країна аріїв", та в Індію. Тут їхні священні гімни були записані санскритом у найдавніших книгах Ригведі та Авесті, з вивчення яких 200 років тому почалося дослідження індоєвропейської проблеми.
Скотарі-індоєвропейці з Півдня України в IV—II тис. до н. е. рухалися хвилями не тільки на схід, а й на захід — у Подунав'я. Звідси вони просунулися на Балкани та Малу Азію, беру-чи участь у формуванні фракійців, греків, хетів, вірмен. Внаслідок просування цього населення вверх долиною Дунаю в III тис. до н. е., можливо, було стимульоване розселенням з Центральної Європи пращурів західних індоєвропейців — кельтів, італіків, іллірійців, германців, балтів, слов'ян.
Отже, більшість сучасних дослідників вважають українські степи батьківщиною іранської, індійської, тохарської гілок індоєвропейців. Скотарі півдня України доби міді—бронзи відіграли певну роль у форму¬ванні фракійців, греків, хетів, вірмен. Західні індоєвропейці, в тому числі балти та слов'яни, родом із Центральної Європи, їхні далекі пращури (людність куль-тур шнурової кераміки) прийшли в Східну Європу у III—II тис. до н. е.
Протягом IV—II тис. до н. е. індоєвропейці розселилися на безкрайніх просторах Євразії від Інду на сході до Атлантичного узбережжя Європи на заході. Ця географія розселення закарбувалася в назві мовної сім'ї. Економічним двигуном грандіозних міграцій ранніх індоєвропейців були різні форми відгінного скотарства, які в умовах зростаючої посушливо-сті клімату були найефективнішими за доби енеоліту-бронзи. На нових місцях праіндоєвропейська мова та культура насичувалися місцевими елементами, розвивалися і з часом набували своєрідних форм. Однак спільне походження народів індоєвропейської мовної сім'ї простежується і в наші часи за численними архаїчними паралелями в їхніх мовах та культурах.