Забуті Українці

[Багнет]

Що ми знаємо про себе – про українців? Виявляється, дуже мало. Нижче наведені кілька із безлічі майже фантастичних фактів, які лишаються маловідомими, які чекають, щоб ми пізнали їх і подивувалися: це ж ми, невідомі!
Перенесемося в Південну Африку. Йде англо-бурська війна (1899-1902 рр.). Бури борються проти імперської британської армії. А от командир одного із загонів бурів – українець Юрій Будяк. Це й не дивно, коли в жилах – козацька кров. Цікаве інше. У полон до цього загону потрапляє англійський військовий журналіст, звали якого Уїнстон Черчілль. Так, це був майбутній славнозвісний прем’єр-міністр Великобританії, і саме його врятував Юрій Будяк від розстрілу. Згодом, завдяки вдячному У.Черчіллю, Ю.Будяк вступив до Оксфордського університету. У 1917 році Ю.Будяк працює в апараті Центральної Ради – уряду Української Народної Республіки, а потім – радянські табори і смерть 1943 року. Така людська доля, яку ще треба досліджувати.
Про долю багатьох українців ми знаємо ще менше. Так, Софія Ружинська, будучи волинською княгинею, командувала у XVII столітті військом у 6 тисяч воїнів.
Лише уривчасті відомості маємо про волелюбну українку Степаниду. Вона була активною учасницею повстання Степана Разіна, очолювала повстанський загін зі Слобідської України, а після поразки повстання її у 1670 році зіслали в каземати Тихвинського жіночого монастиря.
Мабуть, заслуговує не одного фільму доля козака Якова Малика. У XVI столітті він потрапляє до Індії, де стає великим візирем індійського князівства Гуджерат. Отак-то…
Не так уже й багато ми знаємо, як не дивно, про корінного полтавця, українця Миколу Гоголя. Наприклад, мало кому відомо, що Гоголь, зупиняючись у німецьких готелях, підписувався як “Гоголь-українець”. Гоголя не любили в Росії, бо героїчною і красивою показував він Україну, а нерозумною і дикою Московщину. “Киньмо Московщину… Для кого ми працюємо?… Поїдемо до Києва, адже він наш, не їхній”, – писав він у листі до другого українця – Михайла Максимовича, видатного нашого вченого-природознавця, історика, філософа, фольклориста.
Можна було б зібрати словник українських прізвищ, спотворених у ході русифікації російськими чиновниками. Так, український рід Чехів у ХІХ столітті став чомусь Чеховими. Дід А.Чехова ще був Чехом. Сам А.Чехов писав, що дід його – українець. Досить кумедно Дейнеки перетворились на Денікіних. Козаки Розуми стали Розумовськими, Чайки стають Чайковськими. Дід Петра Чайковського, великого композитора – Петро Чайка – закінчив Києво-Могилянську Академію і його як медика російський уряд відрядив штаб-лікарем у Вятку. Ймовірно, українська атмосфера в родині Чайковських збереглася набагато краще, ніж у Чехових, бо з 24-річного віку майбутній композитор майже щороку по кілька місяців жив в Україні, де написав понад 30 творів, серед яких – опери “Коваль Вакула” (”Черевички”), “Мазепа”, пісня-романс “Садок вишневий коло хати”, дует “На вгороді коло броду” на слова Т.Шевченка. В жорстокі часи наступу імперії на українську мову він домагався постановки “Тараса Бульби” М.Лисенка, використав у своїх творах багато українських народних пісень.
Серед тих, хто відцурався свого народу, – відомий письменник, українець за походженням… Федір Достоєвський. Рід Достоєвських походив з села Достоєва біля Пінська (українсько-білоруське порубіжжя). Один з Достоєвських стає ієромонахом Києво-Печерської Лаври і в 1647 році бере участь у виборах чергового митрополита. Цікаво, що серед Достоєвських, які жили на Поділлі, найбільше було представників духовного звання. Андрій Достоєвський був священником української уніатської церкви. Він був дідом письменника Ф.Достоєвського. Син Андрія посваривсяз батьом і братом і подався в Москву. Звали його Михайлом, і як спомин про родину й Україну він узяв із собою, зберіг і передав своїм синам власні українські поезії. Донька великого письменника згадує: “…поетичні здібності були вже в українській родині мого батька, а не були дані щойно через мою матір-москвичку, як припускають літературні приятелі Достоєвського”. Шкода, що Ф.Достоєвський не став в обороні України.
Цього в принципі не можна сказати про В.Маяковського. Поет гостро критикував москалів: “Товаришу москаль, на Україну жартів не скаль”. А ще нагадував, що москалі з історії України знають лише Шевченка, Тараса Бульбу, борщ і сало (”Знань у росіянина не глибока товщ”). Зате дуже полюбляє такий “брат” “дурницю зморозить, викладе весь вантаж розумовий: візьме й розповість зо двоє курйозів – анекдотів української мови” (цитуємо, до речі, в перекладі Л.Первомайського). “Вивчіть цю мову!” – звертається поет до… чи не глухих? До речі, він про себе писав: “Я з діда – козак, з другого – січовик”.
Дослідники вказують, що українські роди Маяковських пішли, ймовірно, від тих козаків, які стояли на сторожі на курганах, при маяках, що підпалювались у разі татарських нападів.
На жаль, й українці Ріпи перетворилися на Рєпіних. Хоч Ілля Рєпін, який народився на Харківщині, все ж зберіг своє відчуття належності до українців й малював себе у вигляді козака, що спирається на гармату. “Час вже подумати про український стиль у мистецтві”, – відзначав митець. А проте він не лише говорив, а й створив чимало творів на українську тематику, приміром, “Запорожці пишуть листа турецькому султану” – він намалював два варіанти цієї картини.
На закінчення хочу нагадати: скільком Черчіллям ми б не врятували життя, у скількох Індіях ми б не ставали візирами, були б Франками чи Гоголями, Достоєвськими або Чайковськими, ми ніколи, ніколи не повинні забувати, хто ми є. Будьмо гордими, що ми – українці. Ми маємо свій рід, свій грандіозний народ і свою вічну землю на цій планеті – Україну. Цього у нас ніхто й ніколи не забере, лише не цураймося свого, і тоді ми побудуємо державу, не гіршу, ніж побудували собі інші європейці.

[Багнет]

Валентин Глушко. Людина №2 після Корольова у космонавтиці радянської доби, одесит, завжди підкреслював в анкетах – «українець», вчений-фізик, конструктор.
Двигуни, створені КБ Валентина Глушка, підняли у космос перший штучний супутник Землі, першу автоматичну наукову станцію, що сягнула Місяця, першу пілотовану орбітальну станцію «Салют», першу автоматичну станцію, що здійснила м‘яку посадку на поверхню Марса, зрештою, унікальний орбітальний літак «Буран».

Досі російська космонавтика використовує двигуни, створені КБ Глушка. Надпотужний носій «Енергія», що виводив на навколоземну орбіту масу понад 100 тонн, був запущений 1987 року. І вже був готовий до виробництва унікальний ракетоносій «Вулкан», здатний вивести в космос масу до 220 тонн. Можна було летіти і на Місяць, і на Марс. Але саме в цей час номенклатурна еліта сіла на мерседеси і почала «прихватизацію»...

Валентин Глушко заповів розвіяти його прах над Марсом. Цей заповіт залишився невиконаним. А на додачу пам‘ятник Глушку в Одесі торік перенесли, щоб звільнити місце для монументу Катерині ІІ.



Юрій Кондратюк (Олександр Шаргей). Полтавчанин. Шаргей вивів основні рівняння руху ракети, обґрунтував оптимальний спосіб польоту на Місяць та повернення на Землю, розробив теорію створення і функціонування багатоступінчастої ракети і міжпланетних проміжних баз, використання сонячного світла та гравітаційного поля небесних тіл для розгону ракети, а також енергозабезпечення Землі, застосування шлюзу і скафандра для виходу у відкритий космос, зрештою, використання як палива космічних ракет водневих з‘єднань деяких металів і металоїдів, зокрема бороводню.

Ним розраховані оптимальні траєкторії польотів до Місяця та планет (1969 року корабель «Аполлон» летів до Місяця «трасою Кондратюка», про що говорилося в тодішніх телерепортажах; такою ж трасою люди полетять за 20 років і до Марсу), схеми висадки на місячну поверхню тощо. Понад 20 оригінальних ідей і розробок Шаргея-Кондратюка в галузі космонавтики і ракетобудування у ІІ половині ХХ століття отримали високу оцінку наукової спільноти.

У всіх п‘яти анкетах, заповнених від імені Юрія Кондратюка, він пише про себе, навіть у 1930-х роках, коли в СРСР уже на повну силу розгорілося полювання на «українських буржуазних націоналістів» чи коли він жив у Москві: національність – українець, рідна мова – українська. Схоже, це мало для нього певне символічне чи, якщо хочете, екзистенційне значення.



Брати Тимошенки. Всі троє – у змушеній еміграції з початку 1920-х років: з більшовиками у них, як то кажуть, «не складалося».

Степан Тимошенко, науковець-механік, який зробив великий внесок у теоретичну та прикладну механіку, без перебільшення, один із батьків сучасної урбаністичної цивілізації. Тимошенка, котрий виховав у США цілу плеяду учнів, називають там батьком сучасної американської механіки. Важко назвати галузь будівельної механіки, де він не залишив би свого внеску. Його дослідження дозволили щонайменше на чверть скоротити витрати металу у будівництві.

Сергій Тимошенко, інженер-будівельник, архітектор, один із батьків українського модерну. Член Центральної Ради, міністр шляхів сполучення УНР. Загалом ним спроектовано і збудовано від Грузії до Аргентини понад 400 різноманітних споруд та архітектурних комплексів.

Володимир Тимошенко, агроном, професор Мічиганського і Стенфордського університетів, був радником із сільського господарства команди президента Рузвельта у часи «нового курсу», власне, один з творців концепції розвитку ринкового індустріалізованого сільськогосподарського виробництва під егідою держави.

Усі троє – члени НТШ імені Шевченка.



Корній Чуковський (Микола Корнійчук). Син не пошлюбленої матері, наймички з Полтавщини. Один з найвидатніших дитячих письменників світу. І не лише дитячий письменник, а і «дорослий» літературознавець, перекладач, літературний критик, мемуарист та педагог у найширшому розумінні цього слова.

Людина, котра вміла говорити з використанням різної стилістики у різних жанрах. Енциклопедист у прямому значенні цього слова. За власним визнанням, у зрілі роки, вже живучи у Петербурзі, думав українською мовою. І не тільки думав, а й був одним із найпалкіших захисників української культури від російського чорносотенства та різних «модерних» невігласів. На пострадянському просторі відомий як дитячий письменник, поза ним – як літературознавець та перекладач.




Олександра Екстер, уроджена Богданович. Художниця, сценограф, одна з фундаторок Української академії мистецтв у 1918 році, ініціаторка і організаторка першого Всеукраїнського з`їзду діячів культурних організацій. А водночас – колежанка Леже, Матісса, Пікассо.



Леопольд фон Захер-Мазох. Німецькомовний письменник, уродженець Львова, який сам себе називав «русином». Чимало його відомих творів не лишень тематично, а й назвами пов’язано з Україною. Згадаймо хоча б «Жіночі образки з Галичини», «Дон Жуана з Коломиї», «Галицькі історії», «Рай на Дністрі», «Гайдамаки», «Криваве весілля в Києві». Захер-Мазох, за словами сучасників, був «національним поетом Галичини».

Він блискуче знав українську мову, бо ж зростав в україномовному середовищі і розмовляв нею у побуті, ба, за власним визнанням, пишучи німецькою, думав українською. Відтак закономірно Захер-Мазох як русинський письменник фігурує і в дореволюційному енциклопедичному словнику Брогауза і Єфрона, як письменник і русин з походження він фігурує і в першому виданні літературної радянської енциклопедії, яка так і не була закінчена за сталінських часів. І хіба хто сумнівається, що мазохізм – це справді питомо українська риса характеру?




Дмитро Іваненко. Уродженець Полтавщини. Автор протонно-нейтронної моделі ядра атома, яку ви неодмінно вчили у школі, людина, яка виправила помилки Резерфорда та Гейзенберга. В числі його учнів, зокрема, Курчатов (хоча прожив Іваненко значно довше за Курчатова і помер аж 1994 року).

У 1929–31 роках він завідуючий теоретичним відділом Українського фізико-технічного інституту у Харкові, професор Харківського університету. Харків тоді став (не в останню чергу завдяки зусиллям Іваненка) однією із світових столиць ядерної фізики. 1932 року учені Харкова другими в світі (з відставанням на півроку від британців) розщепили атомне ядро. Сидів, ясна річ. 1940–41 роки – Іваненко працював завідуючим кафедрою теоретичної фізики Київського університету. Далі жив і працював за межами України.




Володимир Різун, відомий більше під псевдонімом Віктор Суворов. За останні 15 років значна частина українських громадян докорінно змінила своє бачення Другої світової війни, ролі в ній Радянського Союзу та власне України. Це спричинене не тільки працями істориків в Україні чи Росії, а і діяльністю людини, котра живе поза Україною, видає книги російською і англійською мовами, виступає з публічними лекціями практично у всіх європейських країнах, але для котрої в‘їзд до України, звідки походить його рід, досі неможливий.

Власне, ця людина змогла першою сказати те, що крутилося на язику багатьох, – те, що тоталітарний режим завжди агресивний, й СРСР був одним із головних винуватців Другої світової війни, що під червоним прапором із серпом і молотом готувалася агресія проти всього світу.