F.N.
28.01.2009, 00:09
1
Данило Романович (1201—1264) — князь галицько-волинський і великий князь київський (1240), перший король Русі (1253). Син князя Романа Мстиславича з династії Рюриковичів.
У 1211 був ставлений боярами на князювання в Галичі, але у 1212 вигнаний. У 1221 почав княжити на Волині й до 1229 завершив об'єднання волинських земель. У 1223 брав участь битві на р. Калка проти монголо-татар. У 1238 Данило Романович опанував Галичем, передав Волинь брату Васильку Романовичу, а потім зайняв Київ. Ведучи вперту боротьбу проти вражих княжих чвар і засилля бояр і духовних феодалів, Данило спирався на дрібних службових людей і міське населення. Він сприяв розвитку міст, залучаючи туди ремісників і купців. При ньому були побудовані Холм, Львів, Угровськ, Данилів, відновлений Дорогочин. Данило Галицький переніс столицю Галицько-Волинського князівства з Галича в Холм. Після вторгнення монголо-татарських завойовників в Південно-Західну Русь (1240) і встановлення залежності від татар, Данило робив енергійні заходи для запобігання нових вторгнень, а також проти зростаючої агресії угорських і польських феодалів. У 1245 в битві під Ярославлем галицьким, війська Данила розбили полки угорських, польських феодалів та галицьких бояр, що й завершило майже 40-річну боротьбу за відновлення єдності Галицько-Волинського князівства. Данило Галицький втрутився у війну за австрійський герцогский трон та на початку 50-х рр. домігся визнання прав на нього для свого сина Романа. Розраховуючи на західних союзників для протистояння Орді погодився прийняти від папської курії в 1254 королівський титул. Час князювання Данила Романовича був періодом найбільшого економічного культурного піднесення і політичного посилення Галицько-Волинської держави.
У грудні 1253 року посланець Папи Римського Інокентія ІV абат Опізо прибув до Дорогочина над Бугом — міста на західній околиці Галицько-Волинського князівства. Дорогою абат оприлюднив папську буллу, яка закликала володарів Чехії, Моравії, Сербії, Помор’я та Пруссії до хрестового походу під проводом князя Данила Галицького проти монголів.
Опізо привіз Данилові королівські клейноди: корону, скіпетр і державу. Упродовж попередніх п’яти років Данило двічі відмовлявся коронуватися. Уперше — через те, що посольство з короною застало його не в Галицько-Волинській державі — він тоді саме прибув до Кракова. Удруге — через те, що папа надіслав корону, не оголосивши хрестового походу проти монголів.
— Що мені вінець, коли татари лютують! — обурився тоді.
Утретє Данило спочатку теж відмовлявся, та врешті поступився проханням своєї матері княгині Анни та польських князів Сомовита й Болеслава Сором’язливого — його союзників у щойно розпочатому поході на ятвягів. Коронація відбулася у двадцятих числах грудня у дорогочинському храмі Пресвятої Богородиці.
Данилові вже було 52 роки. Його держава простягалася від Бугу до Дніпра й була чи не найбільшою в Європі. По смерті австрійсько-штирського герцога Фридриха ІІ претенденти на його спадщину зібралися в місті Пожг, нині — словацька столиця Братислава. Серед володарів Центральної Європи був і галицько-волинський князь, син якого Роман був одружений із донькою покійного герцога Гертрудою. ”Сам же Данило їхав обіч короля, за звичаєм руським, — оповідає літописець, — а кінь під ним був диву подобен, і сідло позолочене, і стріли й шабля золотом оздоблені та іншими прикрасами, що аж дивно, а жупан із золототканого єдвабу грецького і широким золотим мереживом обшитий, і чоботи зелені козлові, обшиті золотом”.
У Середньовіччі вважали, що син князя був князем від народження, натомість королем його мав визнати Папа Римський. Тож, отримавши від нього корону, галицько-волинський правитель ставав повноправним європейським монархом.
За тодішнім звичаєм, король не міг бути нічиїм васалом, а в разі нападу на його державу інші королі мали надати йому військову допомогу. Саме її й потребував Данило в обороні від монголів.
Уперше він зіткнувся з ними 22-річним — у битві на Калці, де був поранений у груди. А наприкінці 1245 року, не маючи сил для війни зі степовиками, Данило змушений поїхати до столиці Золотої Орди міста Сарая по ярлик на княжіння, кланятися ханові Батию й пити кумис у його шатрі. Данило Галицький отримав статус ханського васала: він не мав платити Орді данину, лише мусив висилати своє військо для монгольських походів.
Повернувшись із Сарая, Данило почав листування з папою Інокентієм ІV про організацію хрестового походу проти монголів. Папа надіслав йому сім послань. У них титулує його ”найсвітлішим королем Русі”, пропонує свою опіку, спільну боротьбу проти монголів та з’єднання Київської митрополії з Римською церквою.
На переговори з папою князь відправляє до Ліона посольство на чолі з ігуменом Григорієм. По їх завершенні Інокентій ІV знову висилає Данилові кілька листів. Визнає його законним правителем Русі, а згодом видає і згадану буллу про хрестовий похід проти монголів.
Однак після коронації Данила Галицького володарі Центральної Європи не підтримали його в боротьбі з монголами. Вони сподівалися, що орда не дійде до їхніх держав. Данило Галицький воює самотужки. Перебудовує замки та фортеці, реорганізовує своє військо, за західноєвропейським зразком одягнувши важку кінноту в лати. Попри поразки, він зміг відстояти свою державу. Літописець називає його то королем, то князем: ”Сей же король Данило був князем добрим, хоробрим і мудрим, який спорудив городи многі, і церкви поставив, і оздобив їх різноманітними прикрасами”.
Королівський титул носили Данилові нащадки
Корону Данила носили і деякі його нащадки, тож упродовж століття по його смерті правителів Галицько-Волинської держави сусіди називали ”королями Русі”.
Онук Данила Юрій І Львович — ”король Русі, князь Волині” — на своїй печатці був зображений на троні, увінчаний короною й зі скіпетром у правій руці. По колу йшов напис латиною: ”Печатка володаря Георгія, короля Русі”. Його сини Андрій та Лев королівського титулу не успадкували. Вони спільно правили Галицько-Волинською державою. Лев титулувався ”duх Galiciae” — ”князь Галичини”, а Андрій — ”duх Ladimirae” — ”князь Лодомерії” (Володимирії) — за містом Володимиром, тодішньою столицею Волині.
Онук короля Юрія І, син мазовецького князя Тройдена ІІ Болеслав народився в Польщі й був охрещений у католицькій вірі, але дорослим перейшов на православ’я та прийняв ім’я Юрій. Запрошений волинськими боярами на княжіння, він правив Галицько-Волинською державою впродовж 16 років, титулуючись ”королем Малої Русі”. Боярська опозиція закидала Юрієві-Болеславу запобігання перед міщанами, покровительство переселенцям із німецьких і чеських міст та потурання католицькій церкві. Урешті-решт, бояри-змовники отруїли короля Юрія ІІ у Володимирі.
За два тижні по його смерті польський король Казимир ІІІ Великий захопив Львів, однак через опір городян не зміг його втримати. Відступаючи з міста, Казимир вивіз скарбницю із клейнодами королів Русі. Зокрема, дві діадеми і два золотих хрести, а також королівський престол, прикрашений золотом і коштовним камінням. Через дев’ять років Казимир остаточно приєднав Галичину до Польського королівства. Та ще впродовж століття Руське Королівство зберігало автономний статус. Його жителі судилися за своїм ”руським правом”, у Львові карбували власну монету — срібний ”львівський квартник” (півгріш) із зображенням лева — герба Галичини — та написом латиною ”монета руська”.
Данило Романович (1201—1264) — князь галицько-волинський і великий князь київський (1240), перший король Русі (1253). Син князя Романа Мстиславича з династії Рюриковичів.
У 1211 був ставлений боярами на князювання в Галичі, але у 1212 вигнаний. У 1221 почав княжити на Волині й до 1229 завершив об'єднання волинських земель. У 1223 брав участь битві на р. Калка проти монголо-татар. У 1238 Данило Романович опанував Галичем, передав Волинь брату Васильку Романовичу, а потім зайняв Київ. Ведучи вперту боротьбу проти вражих княжих чвар і засилля бояр і духовних феодалів, Данило спирався на дрібних службових людей і міське населення. Він сприяв розвитку міст, залучаючи туди ремісників і купців. При ньому були побудовані Холм, Львів, Угровськ, Данилів, відновлений Дорогочин. Данило Галицький переніс столицю Галицько-Волинського князівства з Галича в Холм. Після вторгнення монголо-татарських завойовників в Південно-Західну Русь (1240) і встановлення залежності від татар, Данило робив енергійні заходи для запобігання нових вторгнень, а також проти зростаючої агресії угорських і польських феодалів. У 1245 в битві під Ярославлем галицьким, війська Данила розбили полки угорських, польських феодалів та галицьких бояр, що й завершило майже 40-річну боротьбу за відновлення єдності Галицько-Волинського князівства. Данило Галицький втрутився у війну за австрійський герцогский трон та на початку 50-х рр. домігся визнання прав на нього для свого сина Романа. Розраховуючи на західних союзників для протистояння Орді погодився прийняти від папської курії в 1254 королівський титул. Час князювання Данила Романовича був періодом найбільшого економічного культурного піднесення і політичного посилення Галицько-Волинської держави.
У грудні 1253 року посланець Папи Римського Інокентія ІV абат Опізо прибув до Дорогочина над Бугом — міста на західній околиці Галицько-Волинського князівства. Дорогою абат оприлюднив папську буллу, яка закликала володарів Чехії, Моравії, Сербії, Помор’я та Пруссії до хрестового походу під проводом князя Данила Галицького проти монголів.
Опізо привіз Данилові королівські клейноди: корону, скіпетр і державу. Упродовж попередніх п’яти років Данило двічі відмовлявся коронуватися. Уперше — через те, що посольство з короною застало його не в Галицько-Волинській державі — він тоді саме прибув до Кракова. Удруге — через те, що папа надіслав корону, не оголосивши хрестового походу проти монголів.
— Що мені вінець, коли татари лютують! — обурився тоді.
Утретє Данило спочатку теж відмовлявся, та врешті поступився проханням своєї матері княгині Анни та польських князів Сомовита й Болеслава Сором’язливого — його союзників у щойно розпочатому поході на ятвягів. Коронація відбулася у двадцятих числах грудня у дорогочинському храмі Пресвятої Богородиці.
Данилові вже було 52 роки. Його держава простягалася від Бугу до Дніпра й була чи не найбільшою в Європі. По смерті австрійсько-штирського герцога Фридриха ІІ претенденти на його спадщину зібралися в місті Пожг, нині — словацька столиця Братислава. Серед володарів Центральної Європи був і галицько-волинський князь, син якого Роман був одружений із донькою покійного герцога Гертрудою. ”Сам же Данило їхав обіч короля, за звичаєм руським, — оповідає літописець, — а кінь під ним був диву подобен, і сідло позолочене, і стріли й шабля золотом оздоблені та іншими прикрасами, що аж дивно, а жупан із золототканого єдвабу грецького і широким золотим мереживом обшитий, і чоботи зелені козлові, обшиті золотом”.
У Середньовіччі вважали, що син князя був князем від народження, натомість королем його мав визнати Папа Римський. Тож, отримавши від нього корону, галицько-волинський правитель ставав повноправним європейським монархом.
За тодішнім звичаєм, король не міг бути нічиїм васалом, а в разі нападу на його державу інші королі мали надати йому військову допомогу. Саме її й потребував Данило в обороні від монголів.
Уперше він зіткнувся з ними 22-річним — у битві на Калці, де був поранений у груди. А наприкінці 1245 року, не маючи сил для війни зі степовиками, Данило змушений поїхати до столиці Золотої Орди міста Сарая по ярлик на княжіння, кланятися ханові Батию й пити кумис у його шатрі. Данило Галицький отримав статус ханського васала: він не мав платити Орді данину, лише мусив висилати своє військо для монгольських походів.
Повернувшись із Сарая, Данило почав листування з папою Інокентієм ІV про організацію хрестового походу проти монголів. Папа надіслав йому сім послань. У них титулує його ”найсвітлішим королем Русі”, пропонує свою опіку, спільну боротьбу проти монголів та з’єднання Київської митрополії з Римською церквою.
На переговори з папою князь відправляє до Ліона посольство на чолі з ігуменом Григорієм. По їх завершенні Інокентій ІV знову висилає Данилові кілька листів. Визнає його законним правителем Русі, а згодом видає і згадану буллу про хрестовий похід проти монголів.
Однак після коронації Данила Галицького володарі Центральної Європи не підтримали його в боротьбі з монголами. Вони сподівалися, що орда не дійде до їхніх держав. Данило Галицький воює самотужки. Перебудовує замки та фортеці, реорганізовує своє військо, за західноєвропейським зразком одягнувши важку кінноту в лати. Попри поразки, він зміг відстояти свою державу. Літописець називає його то королем, то князем: ”Сей же король Данило був князем добрим, хоробрим і мудрим, який спорудив городи многі, і церкви поставив, і оздобив їх різноманітними прикрасами”.
Королівський титул носили Данилові нащадки
Корону Данила носили і деякі його нащадки, тож упродовж століття по його смерті правителів Галицько-Волинської держави сусіди називали ”королями Русі”.
Онук Данила Юрій І Львович — ”король Русі, князь Волині” — на своїй печатці був зображений на троні, увінчаний короною й зі скіпетром у правій руці. По колу йшов напис латиною: ”Печатка володаря Георгія, короля Русі”. Його сини Андрій та Лев королівського титулу не успадкували. Вони спільно правили Галицько-Волинською державою. Лев титулувався ”duх Galiciae” — ”князь Галичини”, а Андрій — ”duх Ladimirae” — ”князь Лодомерії” (Володимирії) — за містом Володимиром, тодішньою столицею Волині.
Онук короля Юрія І, син мазовецького князя Тройдена ІІ Болеслав народився в Польщі й був охрещений у католицькій вірі, але дорослим перейшов на православ’я та прийняв ім’я Юрій. Запрошений волинськими боярами на княжіння, він правив Галицько-Волинською державою впродовж 16 років, титулуючись ”королем Малої Русі”. Боярська опозиція закидала Юрієві-Болеславу запобігання перед міщанами, покровительство переселенцям із німецьких і чеських міст та потурання католицькій церкві. Урешті-решт, бояри-змовники отруїли короля Юрія ІІ у Володимирі.
За два тижні по його смерті польський король Казимир ІІІ Великий захопив Львів, однак через опір городян не зміг його втримати. Відступаючи з міста, Казимир вивіз скарбницю із клейнодами королів Русі. Зокрема, дві діадеми і два золотих хрести, а також королівський престол, прикрашений золотом і коштовним камінням. Через дев’ять років Казимир остаточно приєднав Галичину до Польського королівства. Та ще впродовж століття Руське Королівство зберігало автономний статус. Його жителі судилися за своїм ”руським правом”, у Львові карбували власну монету — срібний ”львівський квартник” (півгріш) із зображенням лева — герба Галичини — та написом латиною ”монета руська”.